М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

Дня подяки. Ми двічі пили з Фредеріком чай у Голсворт-Гаусі, один раз до нас на вечерю прийшла Ґвендолін, але впродовж тих двох днів перед канікулами ніхто більше нас не навідував. У вівторок ми повернулися до Замку, щоб зібрати речі. Річардова смерть була офіційно визнана нещасним випадком, але це одкровення — дивина та й годі! — майже не зарадило тому неспокою, що нас поймав. Того вечора ми мали відвідати поминальну відправу, де побачимо інших студентів — і самі потрапимо їм на очі! —уперше опісля тієї суботньої ночі.

Замок порожнював, але щось у лісі довкола змінилося. Повітря просякло стороннім запахом, смородом реактивів і якогось обладнання, гуми й пластику — рештками запахів десятків невидимих чужинців. Сходи до пірса перегородили навхрест ядучо-жовтою попереджувальною стрічкою. Піднявшись до Вежі, я витяг з-під ліжка валізу й заходився бездумно напихати до неї свої речі, вкидаючи сорочки та штани просто на розокремлені черевики, шкарпетки й згорнуті шалики. Я вперше їхав додому на День подяки. Зазвичай ми з Фі-ліппою і Александром залишалися в кампусі, але тепер декан Голіншед повідомив, що академію вперше за двадцять років зачинять на свята.

Крученими сходами я стягнув валізу на другий поверх — лаючись і хекаючи, бо коліщатка наїжджали мені на ноги, а руку забив об перила. До бібліотеки я дістався геть упрілий і роздратований. Інші вже поїхали — усі, крім Філіппи, яка самотою стояла біля каміна з довгою мідяною коцюбою в руці, кінець якої вона спрямувала в підлогу, наче вістря меча. Вона підвела очі, коли я з гуркотом вдерся до зали й гепнувся у крісло — зумисно обминувши найближче, яке чомусь досі вважав Річардовою власністю.

— Вогонь що, увесь цей час горів? — спитав я.

— Ні, — озвалася Філіппа, здіймаючи коцюбу, щоби поворушити два благенькі оцупки в каміні. — Це я його розпалила.

— Навіщо?

— Не знаю. Просто здавалося, ніби щось не так.

— Усе не так, — промовив я.

Вона неуважно кивнула.

— Ти поїдеш із нами до аеропорту?

— Так, — відповіла вона.

Каміло запропонував підкинути четвертокурсників до аеропорту «О'Гара». Звідти Мередіт полетить до Нью-Йорка, Александр — до Філадельфії, а Джеймс — до Сан-Франциско. Рен мали забрати тітка й дядько, з якими вона згодом полетить до Лондона. (Вони приїхали напередодні, і Голіншед винайняв їм номер в єдиному пристойному готелі Броудвотера, оскільки Голсворт-Гаус був зайнятий.) На мене чекав Огайо. Філіппа, якщо на неї тиснули, вимагаючи відповіді, зазвичай казала, що вона з Чикаго, але я не знав, чи є в неї там якась рідня.

— А потім? — спитав я, намарно намагаючись говорити якомога недбаліше.

Вона не відповіла, просто дивилась у вогонь, і очі її ховалися за відбитком полум’я у скельцях окулярів.

— Піп, слово честі, я не намагаюся пхати носа в чужі справи.

Вона знову тицьнула вугілля коцюбою. Вийшло трохи роздратовано.

— То й не пхай.

Я посовався у кріслі. Те, що я хотів їй сказати, незрозуміло чому здавалося дуже важливим.

— Слухай, ти ж знаєш, що можеш поїхати до мене, якщо захочеш, правда? — випалив я нарешті. — Я не маю на увазі, що ти повинна це зробити, я тебе не примушую, просто... Якщо тобі треба. Ну, тобто мої всі просто оскаженіють, бо я жодного разу досі не привозив додому дівчину, і вони точно все це хибно зрозуміють, але... Просто про всяк випадок. От. Вибач. Усе, мовчу.

Філіппа обернулася, і я з полегшенням зрозумів, що вона не супиться. Натомість вона дивилася на мене якось сумовито, збентежено. Мені раптом сяйнула дурнувата й безпідставна думка, що вона розмірковує: казати мені «я тебе кохаю» чи ні? Але різниця між нами полягала в тому, що Філіппа завжди вважала, що люди таке й без того розуміють, а я завжди переймався, що не розуміють.

— Олівере...

Оце було й усе, що вона сказала.

Просто видихнула моє ім’я, наче щось тепле й миле, а тоді прихилилася до камінної полиці; можливо, їй надто важко було стояти.

— Я боюся, — промовила Філіппа з кривенькою усмішкою, наче зізнавалася в чомусь ганебному.

— Чого саме? — спитав я, але не тому, що боятися не було чого. Навпаки, через те, що причин для страху було забагато.

Вона знизала плечима:

— Того, що буде далі.

Ми обоє мовчали, аж доки на камінній полиці не видзвонив годинник. Філіппа підвела погляд.

— Уже п’ята.

Поминальна відправа мала розпочатися о пів на шосту.

— Боже милий... — сказав я. — Так. Нам уже час.

Я змусив себе підвестися з крісла, але Філіппа не рухалася.

— Ти йдеш? — спитав я.

Вона кліпнула на мене якось спантеличено й розгублено, наче щойно прокинулася, але що саме їй снилося, уже не може згадати.

— Іди... — вона взялась обтрушувати край светра, вимащений сажею. — Мені треба перевдягтися.

— Гаразд, —уже на порозі я знову зупинився. — Піп?

— Га?

— Не бійся.

З мого боку було егоїзмом таке казати. Якщо вже Філіппа втратить душевну рівновагу, то важко уявити, що буде з іншими. Вона ж бо єдина з нас увесь цей час міцно тримала себе в руках.

Філіппа всміхнулася — усмішка була такою кволою, що я вже вирішив, ніби вона мені просто ввижається.

— Гаразд.

СЦЕНА П’ЯТА

Нагорі, на стежці, я побачив Джеймса. Він стовбичив, дивлячись просто перед собою, наче не міг примусити себе зробити ані кроку. Якщо він і чув