Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

що він наказав мені залишатися в номері. Спершу думав замовити сніданок у номер, але при яскравому денному світлі такі перестороги здавалися зайвими. Якщо Йорк здатний вивести мене з готелю серед білого дня, то я справді у великій халепі.

— Я в ресторані, — зізнався йому.

Осуд Ґарднера відчувався навіть через телефон.

— Залишайтеся там. Іду, — кинув він і поклав трубку.

Я сьорбнув схололої кави, думаючи, що це мій останній сніданок у Теннессі. Цілий ранок почувався ні в сих ні в тих. Погано спав, прокинувся з важкістю, причину якої зрозумів не одразу. Тоді до мене повернулася згадка про смерть Тома, а за мить — і спогад про шкіру, залишену на лобовому склі.

Не найкращий початок дня.

Ґарднер, коли телефонував, був десь поблизу, бо з’явився за двадцять хвилин. Джейкобсен із ним, така ж недоторкана й неприступна, як завжди. Учорашня ніч, здавалося, не залишила на ній жодного сліду, але якщо її життєва сила могла зрівнятися із зовнішністю Доріана Ґрея, то Ґарднер виконував роль портрета на горищі. Старший агент був геть виснаженим, обличчя вкрилося сіткою тонких зморщок і складок. Я нагадав собі, що на нього тисне не лише напруга пошуків Йорка, — Том також був його другом.

Але, підійшовши до мого столу, він тримався, як завжди, прямо, Джейкобсен ішла на крок позаду.

— Можу я запропонувати вам каву? — запитав я, коли вони сіли.

Обоє відмовилися. Ґарднер обвів поглядом інші столики, щоб переконатися, що ніхто не підслухає.

— Камери відеоспостереження показують, що вчора хтось о восьмій сорок п’ять стояв біля вашої машини, — сказав він без передмови. — Це було надто далеко, щоб розрізнити багато деталей, але темний одяг і кашкет такі самі, як на кадрах з телефонної будки. Також ми перевірили охорону лікарні. На автостоянці ви зустріли не їхнього працівника.

— Йорка, — у роті був гіркий смак, і то не від кави.

— Ми не зможемо довести це в суді, але думаємо так. І ще намагаємося ідентифікувати відбитки пальців, вилучені з вашого орендованого автомобіля, але їх багато, тож справа не легка. А Йорк, мабуть, так і так був у рукавичках, — знизав плечима Ґарднер. — Не пощастило й зі здертою шкірою. Відбитки не збігаються ні з Віллісом Декстером, ні з Ноєм Гарпером. Зважаючи на невеликий розмір, це може бути жінка чи підліток, але ми не можемо сказати точно.

Підліток. Боже милий. На моїй каві скупчилася пінка застиглого молока. Я різко відсунув філіжанку.

— А фотографії, що ви знайшли в будинку Йорка? Є якісь припущення, хто ці люди?

Ґарднер дивився на свої руки.

— Ми перевіряємо їх за базою даних зниклих безвісти та нерозкритих убивств, але матеріалу дуже багато. І все одно важко ідентифікувати.

Згадуючи спотворені обличчя, я зрозумів, про що він.

— Де, на вашу думку, може бути Йорк?

— Було кілька непідтверджених спостережень, відколи ми надали пресі його опис, але нічого певного. Очевидно, десь сховався. Схоже, він не вбивав своїх жертв ні вдома, ні в Стіпл-Гілл. Мабуть, відвозив деінде. Десь, де можна легко позбутися тіл, інакше ми знайшли б інших, окрім Луміса та Гарпера.

Коли ти живеш зі Смокі-Маунтінс за порогом, по­збутися тіл жертв не так уже й важко.

— За свідченням Джоша Телбота, щоб німфа болотного коромисла потрапила в тіло Гарпера, воно мало лежати біля ставка чи повільного струмка.

— Це звужує коло пошуків майже до всього Східного Теннессі, — роздратовано відказав Ґарднер. — Ми пере­віряли записи про спостереження за болотними коромислами, але нам потрібно дещо більше. Діано, поділіться, будь ласка, з доктором Гантером вашою ідеєю.

Джейкобсен намагалася приховати напругу, але це не дуже вдавалося. Жилка на шиї збоку пульсувала в такт її хвилюванню. Вона почала говорити, я відвів очі.

— Я ще раз переглянула фотографії, які ми знайшли в будинку Йорка, — почала вона. — Схоже, їх робили, коли жертви були дуже близькі до смерті, можливо, у сам момент смерті. Я припускаю, що це просто трофеї, зібрані Йорком. Але якщо це всі, що є, і метою було зафіксувати момент удушення, — то логічно очікувати, що горло жертви також буде в кадрі. Та цього немає на жодному фото. Якщо ж Йорк просто хотів знову переживати вчинені ним убивства, чому б не записати все на відео? Навіщо знімати обличчя жертви таким великим планом, до того ж чорно-білим?

— Можливо, він любитель фотомистецтва, — бовкнув я.

Джейкобсен нахилилася вперед.

— Він думав, що вчинив розумно, залишивши відбиток пальця Вілліса Декстера на касеті з плівкою, але видав більше, ніж збирався. Ці фотографії — не просто швидкі знімки. Згідно з даними лабораторії, вони були зняті при слабкому освітленні без спалаху на дуже високочутливу плівку. Щоб отримати друк такої якості за таких умов, потрібне серйозне фотографічне обладнання і висока майстерність.

— У нього ж удома тридцятип’ятиміліметрова камера? — запитав я, згадавши коробку зі старим фотообладнанням.

— Фотографії були зроблені не нею, — сказав Ґарднер. — Фотообладнанням у його домі не користувалися роками. Воно, мабуть, належало його батькові. Судя­чи з фотографій у будинку, Йорк старший теж був фотографом-аматором.

Я подумав про вицвілі фотографії на буфеті. Щось у них мене непокоїло, але я не міг зрозуміти, що.

— Досі не розумію, чому все це важливо, — зізнався я.

— Тому що фотографії для Йорка — не просто сувеніри. Я думаю, що вони можуть бути центральною деталлю того, що він робить, — пояснила Джейкобсен. — Усе, що ми знаємо про нього, говорить про одержимість смертю. Його минуле, те, як він поводився з тілами своїх жертв, його зв’язок із судовим антропологом, таким як доктор Ліберман. Врахуйте ці фотографії його жертв у межовому стані, і все вкаже на одне: Йорк — некрофіл.

Наперекір собі, я був шокований.

— Я думав, ви сказали, що не було сексуальної мотивації?

— Ні. Більшість некрофілів — чоловіки з низькою самооцінкою. Їх приваблює ідея партнера, який не може чинити опору, бо вони бояться відмови. Це не про Йорка. Він відчуває, що суспільство його недооцінює. І я дуже сумніваюся, що його приваблюють жертви, живі чи мертві. Ні, на мою думку, його стан набуває форми танатофілії. Неприродне захоплення самою смертю.

Он куди нас це завело. У скроні вдарила хвиля головного болю.

— Якщо це так, чому він робить фото не тоді, коли жертви вже мертві, а в момент убивства?

— Тому що цього йому недостатньо. Крім некрофілії, пам’ятайте, що Йорк — патологічний нарцис. Він одержимий собою. Більшість людей боїться смерті, але