Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

— Ніч перед тим, як Ірвінґа викрали.

— Ви добре його роздивилися?

— Він весь час світив ліхтарем мені в обличчя. Я взагалі не міг його побачити.

— А що ще? Манери чи голос?

Я похитав головою, усе ще намагаючись пригадати.

— Не зовсім. От тільки… ну, його голос звучав… якось дивно. Хрипко.

— Ніби змінений?

— Може бути.

— І ви нікому про це не казали?

— Тоді я про це не подумав. Слухайте, мабуть, це був просто охоронець. Хіба Йорк мене б відпустив?

— Ви самі сказали, що це була ніч перед тим, як зник професор Ірвінґ. Він мав інші плани.

Заперечити нíчого. Джейкобсен сховала фотографії в конверт.

— Ми перевіримо охорону лікарні, чи це не їхня людина. А тим часом, коли я піду, тримайте двері замкненими. Завтра вранці хтось із вами зв’яжеться.

— Тож я маю просто чекати тут, доки не почую сигналу від вас?

Вона знову скам’яніла.

— Це у ваших же інтересах. Поки ми не вирішимо, як грати в це.

Цікаво, що вона мала на увазі, але нехай так. Рішення прийматиме Ґарднер чи хтось вище, а не вона.

— Хочете випити на прощання? Не знаю, що тут є в мінібарі, але можна замовити каву або…

— Ні! — гарячкувата відповідь, здається, здивувала нас обох. — Дякую, але мені ще повертатися до Дена, — спокійніше продовжила вона. Проте рум’янець, що заливав її шию й обличчя, розповідав іншу історію.

Вона вже прямувала до дверей. З останнім нагадуванням, щоб я тримав їх на замку, агентка зникла. Що це було? Я подумав, чи не могла вона так переоцінити мою пропозицію випити, але надто втомився, щоб довго сушити над цим голову.

Сів на край ліжка. Невже я почув про смерть Тома тільки цього ранку? Треба було б зателефонувати Мері, але вже пізно. Я охопив голову руками. Господи, який безлад. Часом здається, що невдачі та нещастя переслідують мене. А якби я сюди не приїхав, усе було б так само? Але я майже почув голос Тома: «Припини із себе знущатися, Девіде». Це сталося б за будь-яких обставин. Хочеш звинуватити когось — звинувачуй Йорка. Винен він.

Але Том мертвий. А Йорк на волі.

Я встав і підійшов до вікна. Мій подих затуманив прохолодне скло, перетворивши навколишній світ на нечіткі жовті плями в темряві. Я витер скло рукою, волога шибка заскавуліла від доторку притиснутої шкіри, світ з’явився знову. Вулиця внизу здавалася яскравою неоновою смугою, автомобільні фари повзли вздовж неї у плавному танці. Усі ці життя — усі зайняті своїми турботами, байдужі одне до одного. Спостерігаючи за ними, гостро усвідомлював, наскільки я далеко від дому, наскільки я не належу до цього світу.

Належиш ти йому чи ні, але ти тут. Своє роби.

Здається, я досі не їв. Відвернувшись від вікна, потягнувся до меню обслуговування номерів. Розгорнув, але вистачило одного погляду на закличні описи фастфуду, щоб викинути його геть. Раптом відчув, що не можу більше сидіти в кімнаті. Йорк Йорком, але я не збирався ховатися, поки Ґарднер вирішить, що зі мною робити. Прихопив піджак і спустився ліфтом у вестибюль. Я збирався просто зайти до нічного бару готелю, перевірити, чи там ще подають їжу, але зрозумів, що минаю його. Я не знав, куди йду, розумів тільки, що мені потрібно бути в іншому місці.

Дощ припинився, повітря дихало свіжістю. Тротуар був гладеньким і блискучим. Я рушив вулицею, підіймаючи черевиками дрібні бризки. Шкіра між лопатками наїжачилася, але я стримався й не оглянувся. Агов, Йорку. Ти мене хочеш? Я тут!

Однак бравада незабаром вигоріла. Знайшов ще відчинене кафе, зайшов усередину. Меню складалося переважно з гамбургерів і смаженої курки, але мені було байдуже. Я замовив навмання й віддав меню офіціантці.

— Щось будете пити?

— Тільки пиво, будь ласка. Ні, зачекайте, у вас є бурбон? «Блентонс»?

— У нас є бурбон, але тільки «Джим» або «Джек».

Я замовив «Джим Бім» з льодом. Принесли чарку, я повільно випив. Бурбон м’яким вогнем запалив мені горло, розчиняючи клубок, що там утворився. За тебе, Томе. Обіцяю, ми незабаром дістанемо цього виродка.

Я навіть майже вірив у це.

***

Ремені та гвинти блищать у світлі лампи. Щоразу ти поліруєш їх, натираючи шкіру воском, доки вона не стане м’якою та еластичною, а сталеві інструменти засяють. Немає справжньої потреби. Це афектація, і ти це знаєш. Але отримуєш задоволення від ритуалу. Іноді здається, що чується теплий запах бджолиного воску від лаку для сідла; мабуть, лише слабкий спогад, але він заспокоює. І є щось привабливе у відчутті під­готовки, у церемонії. Нагадує тобі, що твоя робота має мету; що наступний раз може бути саме тим. І цього разу так і буде.

Ти чуєш це.

Забороняєш собі плекати цю надію, ніжно вичи­щаєш шкіру, але не можеш спинити трепет очікування. Так воно завжди, наперед — коли все можливо, а розчарування ще не настало. Але цього разу все інакше. Значуще.

Особливе.

Шкіра на лобовому склі автомобіля — розрахований ризик, азартна гра, але воно того варте. Зрештою, вони повинні були зрозуміти, що ти робиш; усе має бути на твоїх умовах, щоб ти міг цим скористатися. Ти й надалі контролюєш усе — це головне. Поки вони зрозу­міють, що відбувається, буде надто пізно, а потім…

І потім…

Але це те, чого ти уникаєш. Ти не можеш бачити так далеко вперед. Краще зосередитися на поточній роботі, на найближчій меті.

Це буде недовго.

Обережно обертаєш накручувальний механізм, спостерігаючи, як натягується шкіряний ремінець, коли плавно обертаються шестерні, коли їхні зубці з’єднуються з шурхотом годинникового механізму. Задоволений, ти дихаєш на них — і нарешті протираєш. Твоє відображення дивиться на тебе, спотворене й невпізнане. Ти дивишся у відповідь, дивно занепокоєний думками, які ніколи не виходять на поверхню, і витираєш його помахом ганчірки.

Тепер недовго, кажеш собі. Усе на місці, усе готово. Камера заряджена і встановлена, просто чекає на свій об’єкт. Уніформа вичищена й ошатна. Ну, якщо не ошатна, то принаймні настільки чиста, щоб створити перше враження. І це все, що тобі треба.

Усе залежить від часу.

Розділ 19

Ґарднер зателефонував наступного ранку, коли я пив другу каву в ресторані готелю.

— Нам треба поговорити.

Я винувато озирнувся на зайняті столики, усвідомлюючи,