Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

Повірте, я не легковажу.

— Можна щось запитати? — я намагався змінити тему. — Чи є звістка з лабораторії про зразки крові з хатини?

Вона затрималася з відповіддю.

— Повний аналіз ДНК займає тижні.

Я запитував не про це, але вона ухилялася від від­повіді, отже, я на правильному шляху.

— Звісно, але вони вже мали визначити, чи це кров людини.

Якби не обставини, я б потішився її здивуванням.

— Звідки ви дізналися?

— Назвіть це обґрунтованим припущенням. Отже, це кров тварини?

Темний профіль кивнув.

— Ми отримали результати тільки сьогодні вдень, але й раніше знали, що тут щось не так. Криміналісти не повірили бризкам крові в хатині, хоча Йорку добре вдалося їх зімітувати. Тож лабораторія провела попередній тест і висловила припущення, що це не кров людини. Але нам усе одно довелося почекати результатів ДНК, щоб знати достеменно.

— Що це було? Свиняча кров?

У темряві блиснули білі зуби, вона всміхалася.

— А ось тепер ви просто хизуєтеся.

Ну, може, трішечки.

— Не так воно розумно, як звучить, — визнав я. — Ми підтвердили, що Террі Луміса задушили, отже, кров, очевидно, не його. Тож порізи на його тілі посмертні, а в цьому випадку більшість крові в хатині мала звідкись узятися.

— Досі не розумію, як ви здогадалися про свинячу кров… — почала вона, а потім відповіла сама: — О, так. Зуби, біля тіла Вілліса Декстера.

— Спочатку я припускав, що це може бути кров ­якоїсь тварини. Але, побачивши зуби, здогадався, що й кров, імовірно, теж свиняча, — пояснив я. — Здається, Йорку така гра подобається.

Джейкобсен замовкла. Її обличчя здавалося мармуровим від бліків дощових крапель, що стікали вікнами. У похилих жовтих променях вуличних ліхтарів профіль Діани скидався на античну скульптуру.

— Я не мала б вам цього говорити, — повільно промовила вона. — Зразки крові з хатини — не єдині результати, які ми отримали. Ной Гарпер — позитивний результат на гепатит С.

Боже. Бідний Кайл. На відміну від штамів А і В, вакцини проти гепатиту С не існує. Вірус не обов’язково буде смертельним, але лікування завжди тривале й ви­снажливе. І гарантій немає.

— Кайл знає? — я запитував, приголомшений розумінням, що сам міг бути жертвою голки.

— Ще ні. Він отримає власні результати з лікарні, на це потрібен час, а Ден вважає, що його зараз хвилювати не варто, — вона глянула на мене. — Ви розумієте, що це суворо конфіденційно?

— Звичайно, — цього разу я погодився з Ґарднером. Залишався шанс, що Кайл може уникнути інфекції, але я на такий мізерний шанс своє життя б не поставив.

Ми приїхали до готелю. Джейкобсен знайшла місце для паркування біля входу. Під’їжджаючи, вона дивилася в дзеркало заднього огляду, перевіряла машини за нами.

— Я проведу вас до номера, — заявила вона й по­тягнулася на заднє сидіння за конвертом, який дав їй Ґарднер.

— Немає потреби.

Але вона вже виходила з машини. Ми зайшли до готелю, і вона подвоїла сторожкість. Очі агентки постій­но бігали туди-сюди, переглядаючи обличчя навколо нас, перевіряючи потенційні загрози, вона йшла, тримаючи праву руку напоготові біля захованого під піджаком пістолета. Я просто відмовлявся сприймати все це серйозно.

І тут пригадав, що лишили на лобовому склі.

Літня жінка, з якою ми перетнулися біля ліфта, щиро всміхнулася. Можна здогадатися, про що вона думає. Ось молода пара, провели разом у місті цілий день, а тепер прямують до ліжка. Так далеко від справжньої ситуації, що майже смішно.

У ліфті ми з Джейкобсен стояли пліч-о-пліч. Були єдиними пасажирами, і напруга між нами, здавалося, зростала з кожним поверхом. Наші плечі злегка торкнулися, спричинивши тихий удар статики. Вона гойднулася. Лише настільки, щоб перервати контакт. Коли двері відчинилися, вона вийшла першою, перевіряючи, чи коридор порожній. Її рука прослизнула під жакет, взялася за пістолет, приторочений на стегні. Мій номер був у дальньому кінці. Я просунув картку-ключ в отвір і відчинив двері.

— Дякую, що супроводжуєте мене.

Я підсміювався, але вона була максимально зосереджена на завданні. Бар’єри, які ненадовго опустилися в машині, піднялися знову.

— Чи можу я оглянути ваш номер?

Я думав повторити, що в цьому немає потреби, але бачив, що тільки змарную час. Відійшов убік, впускаючи її.

— Не вагайтеся.

Я стояв біля ліжка, а вона перевіряла мою неве­личку кімнату. Невдовзі переконалася, що Йорка тут немає. Джейкобсен так і тримала конверт, який передав їй Ґарднер. Закінчивши огляд, підійшла до мене. Зупинилася на відстані — обличчя бездоганне, мов маска.

— І ще одне. Ден хотів, щоб я вам показала ось це, — вона розпечатала конверт. — Над дорогою, біля лікарняного таксофона, стоїть камера стеження. Ми вилучили кадри запису з моменту дзвінка докторові Ліберману.

Простягла мені тонку пачку фотографій. Кадри з камери відеоспостереження: неякісні й зернисті, з датою та часом, вказаними внизу. Я впізнав ділянку дороги, де стоїть телефонна будка. На передньому плані виднілися одна-дві машини та біла коробка швидкої допомоги, розмиті й не у фокусі.

Але мене більше хвилювала темна постать, яку камера спіймала, коли людина відходила від таксофона. Якість зображення була настільки поганою, що побачити деталі було неможливо. Голова нахилена, обличчя — якийсь білий півмісяць, майже прихований темною гостроверхою шапкою.

На інших фотографіях — те саме: постать поспішно перетинає дорогу, згорблені плечі й опущена голова. Мало що зрозуміло.

— Лабораторія намагається очистити зображення, — додала Джейкобсен. — Ми не можемо сказати напевно, що це Йорк, але зріст і статура збігаються.

— Ви показуєте мені це не просто з ввічливості, чи не так?

— Ні, — вона незворушно подивилася на мене. — Якщо ви наступна ціль Йорка, Ден вважає, ви маєте знати, що він може зробити, пробуючи наблизитися до вас. Темний одяг і шапка могли бути якоюсь уніформою. І якщо ви придивитеся, ось тут, на стегні, бачите щось, схоже на ліхтарик. Може, він намагається видати себе за офіцера поліції чи якусь іншу авторитетну фігуру, яка… докторе Гантере? Що таке?

Я дивився на фотографію. Пам’ять вивільнила образ. Ліхтарик…

— Охоронець, — сказав я.

— Перепрошую?

Я розповів їй про те, як мене зупинили на автостоянці кілька ночей тому.

— Мабуть, нічого. Він просто допитувався, що я там роблю.

Джейкобсен нахмурилася.

— Коли це було?

Мені довелося подумати.