Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

— Ви маєте на увазі, що він скористався шкірою з їхніх рук? Вдягав як рукавички?

— Я ніколи раніше не чув про такий спосіб залишати відбитки пальців, але дуже схоже на це. Імовірно, тому тіло Ноя Гарпера було таке розкладене. Йорк хотів зняти шкіру з рук, а вже тоді підмінити труп Віл­ліса Декстера.

А потім він почекав ще кілька днів, повернувся до лісу і так само зібрав облізлу шкіру з рук Декстера. Некрофаги не переймалися через клаптики висохлої тканини, коли їм дісталося все тіло. А якби й мали…

Він би просто скористався шкірою іншої жертви.

Йолоп! Як же я не зрозумів цього раніше. Моя підсвідомість робила все можливе, підказуючи мені, викликаючи дежавю, підсовуючи картинку моїх власних рук, зморшкуватих після латексних рукавичок, а я все проігнорував. Том правду казав. Я маю більше дослухатися до своїх інстинктів.

І до нього більше дослухатися.

Джейкобсен забрала в мене пакет із доказами. Із сумішшю відрази й захоплення вона вивчала вміст.

— Дік сказав, що шкіра не висохла. Тобто це означає, що вона нещодавно злізла з тіла?

Я здогадався, що вона думає про Ірвінґа. Хоча вголос ніхто цього не казав, ми всі знали, що психолог уже мертвий. Але навіть якби його вбили одразу, то шкіра злазила б довше. Чия б вона не була, це не його.

— Сумніваюся, — сказав я. — Схоже, її навмисно змастили, щоб зберегти еластичність…

І раптом мені сяйнула думка. Я втупився у лобове скло автомобіля, у жирні плями, які залишила на склі знята шкіра.

— Дитяча олійка.

Ґарднер і Джейкобсен витріщилися на мене.

— Відбиток пальця на касеті з плівкою в хатині містить сліди дитячої олійки, — сказав я. — Ірвінґ вважав, що це доказ сексуальної мотивації вбивств, але ж ні. Йорк використовує змазку, щоб зберегти відлущену шкіру еластичною. Її природні жири висохли, а він хоче, щоб відбитки пальців були гарними й чіткими. Тож змастив цю шкіру, мов старий черевик.

Згадалися глузливі кпини Ірвінґа. «Хіба що вбивця має схильність до зволоження…» Він був ближче до істини, ніж думав.

— Якщо Йорк збирав відбитки пальців своїх жертв, чому він не зняв шкіру з рук Террі Луміса? — допитувалася Джейкобсен. — У хатині.

— Якби шкіри не було, ми б помітили й здогадалися, що коїться, — відповів Ґарднер, у голосі якого пролунало різке роздратування на себе. — Йорк хотів сам вибрати час, коли повідомляти нам про свої дії.

Я спостерігав, як агенти-криміналісти ретельно напилювали автомобіль порошком для зняття відбитків. Дуже наполегливо працювали. Аби хоч якусь користь принесло.

— То чому зараз? — запитав я.

Ґарднер подивився на Джейкобсен. Вона знизала плечима.

— Він знову хвалиться. Ніби каже: не боїться, що його спіймають. Мабуть, він думає, що ми з цього нового знання нічого не отримуємо. Рано чи пізно ми все одно зрозуміли б, що він робить. Так він контролює ситуацію.

Інше питання залишилося невисловленим. «Чому саме моя машина?» Але я боявся, що вже знаю відповідь.

Ґарднер глянув на конверт, що тримав у руках. Здається, прийняв рішення.

— Діана відвезе вас до готелю. Залишайтеся там до мого дзвінка. Не впускайте нікого у номер; якщо казатимуть, що це обслуговування номерів, переконайтеся — одразу не відчиняйте.

— А моя автівка?

— Ми повідомимо, коли закінчимо. — Він звернувся до Джейкобсен: — Діано, на два слова.

Вони вдвох вийшли за межі чутності. Говорив лише Ґарднер. Я бачив, як Джейкобсен кивнула, коли він простягнув їй конверт. Було цікаво, що там таке, але я не міг виказувати зайвого інтересу.

Я озирнувся на фігури в білих костюмах, які працювали над моєю машиною. Від пороху, що напилювали для зняття відбитків, лак потьмянів, авто здавалося якимось мертвим.

Я дивився на них із гірким присмаком. Провів великим пальцем по шраму на долоні. Визнай. Ти боїшся.

Удома мене переслідував убивця. Я приїхав сюди, сподіваючись залишити все позаду.

І от знову.

Джейкобсен везла мене до готелю. Пішов дощ. Грубі краплі нерівномірними сплесками ковзали вікнами автомобіля, їх змітали склоочисники, а вони знову з’являлися за мить. Поза лікарнею на дорогах було повно машин, у барах — людей. Яскраві вогні та гамірні вулиці принесли якесь полегшення, але я не міг прийняти цю нормальність. Мене відокремлювало не тільки вікно автомобіля, але й усвідомлення: відчуття спокою, що лине від них, було ілюзорним.

Цього разу я майже не відчував близькості Джейкобсен. Лише коли вона нарешті заговорила, я повернувся думками в «тут і зараз».

— Ден каже, що Луміса і Гарпера задушили якоюсь лігатурою, — проговорила вона.

Я ворухнувся, здивований новим предметом розмови.

— Мабуть. Таку штуку називають іспанським брашпилем. Такий собі джгут. — Я пояснив, як це працює.

— Це збігається з тим, що ми знаємо про Йорка. Він шукав знаряддя, яке дало б йому силу. Буквально — владу дарувати життя чи смерть, і це незрівнянно більше задоволення, ніж убити когось одразу. Знаряддя дозволяло йому контролювати процес, вирішувати, коли саме застосувати останній убивчий натиск, — вона зиркнула на мене. — Вибачте, це було не дуже тактовно.

Я знизав плечима.

— Усе добре. Я бачив, що робить Йорк. І не знепритомнію від того, що він грає в інтелектуальні ігри.

— Ви думаєте, сьогодні була саме така гра?

— Якщо він серйозно збирався мене переслідувати, навіщо попереджати заздалегідь? Але я одразу згадав, що колись мав справу з іншим убивцею, який попереджав своїх жертв.

Джейкобсен теж це не переконало.

— Йоркові кортить заявити про себе. Для такого нарциса, як він, те, що сталося з доктором Ліберманом, — катастрофічна втрата обличчя. Його самооцінка вимагатиме чогось екстраординарного, щоб компенсувати невдачу. Можливо, він вирішив попередити свою наступну жертву саме для цього.

— Я все ще не розумію, навіщо я Йоркові. Том та Ірвінґ — відомі особи. Навіщо переходити від високопоставлених цілей до іноземця, про якого тут ніхто не чув? Немає сенсу.

— Це може мати сенс для нього, — спокійно відповіла вона, дивлячись на дорогу. — Він бачив, як ви працюєте з доктором Ліберманом, не забувайте. Британець, гість закладу. Йоркові може здатися, що хтось на кшталт вас може викликати більший фурор, ніж місцевий персонаж.

Я цього не врахував.

— Мабуть, це має мені лестити, — спробував по­жартувати.

Усмішкою мене не нагородили.

— Я не