Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

махом. Потягнувся донизу, тихо буркнув, відсунув шухляду й дістав майже повну пляшку бурбону. Якусь жахливу мить я думав, що він збирається запропонувати мені випити, промовити якийсь бісів тост за Тома. Але він лише долив склянку й сховав пляшку назад у шухляду.

Я стояв, чекаючи, що він ще скаже, та він дивився в простір, наче або забувся, що я там, або хотів, щоб мене не було. Будь-яке бажання, що спонукало його до розмови, вичерпалося.

Я пішов.

Зустріч мене розтривожила. Зручні чорно-білі кольори, в яких я бачив Гікса, змінилися, набули відтінків. Скільки ж ночей він сидів сам у маленькому кабінеті — самотня людина, у чиєму порожньому житті не було нічого, окрім роботи.

Незатишно від такої думки.

Туга за Томом віддавалася в грудях сильним болем. Я вийшов з моргу й попрямував до своєї машини. Ніч виявилася прохолоднішою, ніж зазвичай, вогкий холод нагадував, що зима — це лише нещодавня історія. Мої кроки віддавалися луною від темних будівель. Лікарні ніколи не залишалися порожніми по-справжньому, але, коли минають години відвідин, це місце здається таким самотнім. А морг завжди розташований якомога далі від випадкових очей.

До автостоянки було недалеко, до того ж я залишив машину на відкритому, добре освітленому місці в центрі майданчика. Але попередження Ґарднера шепотіло в голові, поки я йшов до машини. Те, що здавалося безпечним удень, тепер набуло зовсім іншого вигляду. Двері — наче темні діри, трав’янисті газони, якими я милувався на сонці, перетворилися на суцільні чорні поля.

Я крокував рівно й розмірено, не піддаючись первин­ному бажанню поспішати, проте зрадів, коли дістався машини. Вийняв ключі, відімкнув замки ще за кілька кроків. Почав відчиняти дверцята, аж тут побачив, що на лобовому склі щось є.

Шкіряну рукавичку підсунули під один зі склоочисників, пальці розчепірилися на вітровому склі. Хтось, мабуть, знайшов її на землі й поклав туди, щоб побачив власник, — подумав я, поки йшов знімати. Підсвідомість намагалася попередити мене: хто ж у цю пору року носить рукавички, — але я вже торкнувся її.

Вона була холодною, жирною і надто тонкою для шкіряної рукавички.

Я відсмикнув руку й обернувся. Темна стоянка глузливо мовчала, тиха й порожня. Серце калатало, я повернувся до предмета на лобовому склі. І більше його не торкався. Це була не рукавичка — тепер я це зрозумів. І це була не шкіра тварини.

Це була людська шкіра.

Розділ 18

Ґарднер спостерігав, як агент зі слідчої групи підняв склоочисник і пінцетом обережно зняв клаптик шкіри. Вони з Джейкобсен прибули двадцять хвилин тому в супроводі великого фургона, мобільної лабораторії БРТ, що працює на місці злочину. Навколо машини вста­новили ліхтарі, а всю територію огородили стрічкою.

— Вам не слід було його торкатися, — знову повторив Ґарднер.

— Знав би, що воно таке, то не став би.

Роздратування, мабуть, пролунало в моєму голосі. Стоячи поруч із Ґарднером, Джейкобсен відвела погляд від криміналістів, які посипали машину порош­ком для зняття відбитків. Вона кинула на мене ледь помітний стурбований погляд — між її бровами знову виднілася легка складка, — але нічого не сказала.

Ґарднер теж замовк. Він прийшов із великим конвертом для документів і досі не прохопився про його зміст. Безвиразно дивився, як судово-медичний експерт обережно кладе шкіру в пакет для речових доказів. Це була інша команда, не та, яку я бачив раніше. Я міркував, чи мої знайомі десь на іншій роботі, чи просто не чергують вночі. Не те щоб це було важливо, але легше думати про таке, ніж про нову подію та її значення.

Обережно тримаючи пакет рукою в рукавичці, агент приніс його нам. Підняв, щоб Ґарднер міг краще роздивитися.

— Це людська, точно.

Мені такого підтвердження було не потрібно. Шкіра темно-коричневого кольору, з майже напівпрозорою текстурою. Тепер стало очевидно, що шмат був занадто неправильним як для рукавички, але помилку можна було зрозуміти. Не так часто подібні речі трапляються.

Принаймні на лобовому склі моєї машини.

— Тож це означає, що Йорк знімав шкіру зі своїх жертв? — запитала Джейкобсен. Вона робила все можливе, щоб залишатися спокійною, але навіть її само­владання похитнулось.

— Не думаю, — відповів я. — Дозвольте?

Я потягнувся до пакета з доказом. Судово-медичний експерт зачекав на короткий кивок Ґарднера та передав його мені.

Я підніс знахідку до світла. Шкіра, порізана й розірвана в кількох місцях, головним чином на тильній стороні долоні, все ще зберігала неточну форму руки. Вона залишалася м’якою й еластичною, маслянисті залишки вимазали поліетиленовий пакет ізсередини.

— Її не здерли, — пояснив я. — Якби здерли, шкіра була б пласкою, мов аркуш. Ця місцями розірвана, але все одно більш-менш ціла. Мені здається, шкіра злізла з руки цілим шматком.

Ні Ґарднер, ні агент-криміналіст не здивувалися, але Джейкобсен, як я бачив, ще не зрозуміла про що йдеться.

— Відшарувалася?

— Шкіра сповзає з мертвого тіла сама по собі через кілька днів. Особливо з кінцівок, так само шкіра голови й стоп. І з рук, — я підніс пакетик. — Майже впевнений, що маємо саме такий зразок.

Вона витріщилася на пакет, забувши про свою звичайну стриманість.

— Ви маєте на увазі, що воно зісковзнуло з трупа?

— Приблизно так, — я обернувся до криміналіста, який кисло спостерігав за діалогом. — Ви згодні?

Він кивнув.

— Хороша новина полягає в тому, що шмат гарний і м’який. Це позбавляє нас необхідності замочувати його, щоб зняти відбитки пальців.

Я відчув погляд Ґарднера й зрозумів, що він уже встановив зв’язок між деталями. Але Джейкобсен була приголомшена.

— З цього можна отримати відбитки пальців?

— Звісно, — сказав їй криміналіст. — Такі фрагменти здебільшого сухі та крихкі, тож доводиться вимочувати у воді. Потім надягаєте його, як рукавичку, і знімаєте відбитки, як зазвичай. — Він здійняв руку й помахав для ілюстрації.

— Ми тебе не затримуємо, Діку, — перервав Ґарднер. Криміналіст знітився, опустив руку й повернувся до машини. Ґарднер постукав конвертом по нозі. Погляд, який він кинув на мене, був майже злим. — Добре. Ви це скажете чи я?

— Що сказати? — запитала Джейкобсен.

Губи Ґарднера стиснулися в тонку лінію.

— Скажіть їй.

— Ми все думали, як Йоркові вдалося залишити ­відбитки пальців своїх жертв на місці злочину через кілька місяців після їхньої смерті, — почав я, коли вона повернулася до мене, і показав на машину. — Тепер знаємо.

Джейкобсен нахмурилася.