Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

Я витіснив óбрази зі свого розуму.

— Йорк міг навіть не усвідомлювати, що залишає якісь видимі докази. Він не міг знати, що пластини зламані. І навіть якщо помітив рожеві зуби, то міг не знати, що спричинило забарвлення. Він міг не усвідомлювати, що воно означає.

— Це повертає нас до крові в хатині, — сказав Пол. — Луміса задушили, тому ця кров, однозначно, не його. Так чия ж вона, в біса?

— Можливо, ще одна гра Йорка? — запитав я. Аналіз ДНК зрештою нам це скаже, але я думаю, що, можливо, не доведеться чекати так довго.

Пол стомлено знизав плечима.

— Я говорив із Ґарднером. Він не відразу визнав, але вони всерйоз сприйняли твоє припущення стосовно Тома. Річ у тім, що вони не виключають того, що Йорк може спробувати напасти на іншого учасника розслідування, якщо шанс із Томом він втратив.

Я мав передбачити такий розвиток подій, але чомусь його не врахував. Мене надто вразило все те, що сталося з Томом, не вистачило уваги довести цю ідею до її логічного завершення.

— То що Ґарднер збирається робити?

— У нього не так багато можливостей. Хіба що попередити людей, щоб були обережними, — відповів Пол. — Він не може поставити охорону до всіх і кожного — і людей стільки немає, навіть якби й хотів.

— Вважатиму, що мене попередили.

Він усміхнувся, але було зовсім не смішно.

— Справи йдуть усе ліпше, еге ж? Чудовий у тебе дослідницький візит.

Схоже на те, але я все одно був радий, що приїхав. Я б не втратив шансу попрацювати з Томом, як би не склалися подальші події.

— Хвилюєшся? — запитав я.

Пол потер щетинисте підборіддя.

— Не те щоб. Раніше на боці Йорка був фактор несподіванки, тепер він його втратив. Я не кажу, що не буду обережний, але не збираюся жити, озираючись через плече на випадок того, що якийсь псих вирішить ганятися за мною.

— Через певний час до цього звикаєш, — сказав я.

Він кинув на мене здивований погляд, розсміявся.

— Так, мабуть, ти це по собі знаєш, — він посерйознішав. — Слухай, Девіде, якщо ти хочеш відмовитися, ніхто тебе не звинувачуватиме. Це не твоя проблема.

Я знав, що намір у нього був добрий, але це нагадування пролунало, мов ляпас.

— Можливо, й ні. Але таке враження, що вже моя.

Пол кивнув, глянув на годинник, скривився.

— Вибач, маю йти. Ще одна клята зустріч факультету. Усе має налагодитися за день-два, але зараз мені треба бути у двох місцях одночасно.

Двері за ним зачинилися, навколо запанувала тиша секційної зали. Я подивився на частково зібраний скелет, який чекав на оглядовому столі, і подумав про Тома.

Прочистив голову й повернувся до роботи.

Я працював навіть довше, ніж планував. Частково тому, що хотів надолужити втрачений час, а також тому, що думка про самотній вечір у готелі мало мене вабила. Поки зайнятий, можу хоч трохи не думати про смерть Тома.

Але мене хвилювало не тільки це. Почуття пригніченості, яке я відчув після візиту Пола, уперто не хотіло зникати. Навпаки — дивним чином загострилося. Під хімічним запахом моргу ховався незрозумілий біо­логічний запах, слабкий натяк на крамницю м’ясника. Біла плитка та металеві поверхні холодно блищали в різкому світлі. Але найбільше я чув тишу. Віддалене гудіння генератора сприймалося скоріше шкірою, ніж вухами, десь крапала вода з крана. І все. Зазвичай я навіть не помічав, що таке тиша.

Зараз вона панувала скрізь.

Звичайно, я дуже добре знав, у чому річ. Поки Пол не згадав про це, я навіть не думав, що Йорк може націлитися на когось іще з учасників слідства. Я хвилювався тільки за Тома. І навіть після того, що сталося з Ірвінґом, сліпо припускав, що Том — єдиний, хто під загрозою. Але було наївно думати, що Йорк зупиниться після Томової смерті.

Він просто змінить пріоритети та продовжить.

До цього моменту Пол у розслідуванні участі не брав, але є інші, які можуть задовольнити прагнення Йорка до високопоставлених жертв. Не настільки я зарозумілий, щоб думати, наче я один із них. Попри це, уперше за кілька днів я помітив, що знову торкаюся пальцями живота, відчуваючи рубець під робочим халатом.

Уже було по десятій, коли я закінчив. Кістки Ноя Гарпера не виявили нічого суттєвого, але я цього й не очікував. Перелом шийного хребця сказав достатньо. Я перевдягнувся й рушив головним коридором моргу. Здавалося, крім мене, тут нікого немає. Кайла не ­було й сліду, його зміна, певно, давно закінчилася. Одна з люмінесцентних смужок не працювала, тому коридор слабко освітлювався. Попереду я бачив тонкий промінь світла, що просочувався з-під дверей одного з кабінетів. Я проходив повз, коли зсередини почувся голос.

— Хто там?

Відразу впізнав зле гавкання. Я знав, що слід було йти далі. Жодне моє слово нічого не змінило б. Це не поверне Тома. Облиш. Воно того не варте.

Відчинив двері й зайшов.

Гікс сидів за столом. Завмер, засуваючи шухляду. Це була наша перша зустріч після сцени на цвинтарі. Спершу ми обоє не вимовили ні слова. Низька лампа освітлювала стіл, решта маленького кабінету була занурена в тінь. Патологоанатом похмуро дивився на мене.

— Думав, що то асистент, — пробурмотів він. Я побачив перед ним наполовину наповнений стакан темної рідини й здогадався, що увійшов саме тоді, коли він прибирав пляшку.

Я зайшов сюди з наміром повідомити Гіксові, що про нього думаю. Але, побачивши, як патологоанатом важко опускається за письмовий стіл, втратив бажання конфронтації. Повернувся, щоб піти.

— Почекайте.

Рот патологоанатома скривився, наче він намагався вимовити не знайомі до того слова.

— Мені шкода. Я про Лібермана, — він уперся очима у преспап’є на столі, товстий вказівний палець обводив на ньому абстрактний візерунок. Я помітив, що кремовий костюм Гікса пом’ятий і забруднений, і зрозумів, що тільки в цьому одязі його й бачив. — Він був хорошою людиною. Ми не завжди ладнали, але він був хорошою людиною.

Я нічого не відповів. Якщо він намагався заспокоїти нечисте сумління, я йому не помічник.

Але він, здається, і не чекав від мене нічого такого. Узяв стакан і похмуро втупився в нього.

— Я виконую цю роботу понад тридцять років, і знаєте, що найгірше? Щоразу, коли таке трапляється з кимось із твоїх знайомих, це все одно — наче вперше.

Він скривився, міркуючи над цим. Підніс склянку до рота й перехилив одним