Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

для таких, як він, думка про власне зникнення здається просто нестерпною. Усе життя його оточує смерть. Його штовхає потреба це зрозуміти, — Джейкобсен відкинулася на спинку стільця, обличчя її було дуже серйозним. — Я думаю, що саме тому він убиває і робить фотографії своїх жертв. Його его не може змиритися з думкою, що одного дня він сам помре. Тому шукає відповіді. Він, якщо хочете, на свій лад намагається розгадати таємницю життя і смерті. І переконаний, що якщо зможе зробити остаточний знімок, зловити точний момент смерті на плівку, то все стане зрозумілим.

— Це безумство, — запротестував я.

— Не думаю, що розсудливість є необхідною умовою для серійних убивць, — прокоментував Ґарднер.

Він мав рацію, але я говорив не про те. Досі не було одностайної думки щодо того, коли саме закінчується життя. Серця, які зупинилися, можна реанімувати, і навіть смерть мозку не завжди остаточна. Думка про те, що Йорк сподівався зафіксувати на плівку фактичну мить смерті його жертв, не кажучи вже про можливість дізнатися щось про цю таємницю, непокоїла мене так, що я не міг описати.

— Навіть якщо це вдасться, яка йому з цього користь? — запитав я. — Фотографія йому нічого не скаже.

Джейкобсен знизала плечима.

— Не має значення. Поки Йорк у це вірить, він продовжуватиме свої спроби. Це його квест, і не має значення, скільки людей він уб’є, переслідуючи цю мету. На його думку, вони просто лабораторні щури.

Рум’янець вкрив її шию, коли жінка усвідомила свою помилку.

— Вибачте, я не мала на увазі…

— Забудьте. — Можливо, мені це не подобалося, але порівняння було не гірше за знання самої ситуації. — Судячи з того, що ви сказали, Йорк, очевидно, займається цим уже деякий час. Можливо, кілька років. Бог знає, скількох людей він уже вбив, а ніхто про це не довідався. Він міг продовжувати так не­скінченно довго, тож навіщо змінювати процес? Що змусило його раптом привернути увагу до того, що він робить?

Джейкобсен розвела руками.

— Важко сказати. Але припускаю, це саме тому, що він так довго цим займається. Ви самі сказали: те, що він намагається зробити, неможливо. Мабуть, на якомусь рівні він сам почав це усвідомлювати. Тож компенсує невдачі й тішить своє его інакшим способом. Ось чому він полював за доктором Ліберманом — визнаним експертом у галузі, яку Йорк, імовірно, вважає своєю. У певному сенсі це класичний випадок зсуву[16] — намагання уникнути зіткнення зі своєю невдачею, запевняючи себе, що попри все він геній.

Головний біль переріс у повномасштабну пульсацію. Я помасажував скроню, шкодуючи, що не прихопив з номера аспірин.

— Чому ви мені це кажете? Не те щоб я не ціную цього, але раніше ви не поспішали ділитися інформацією. То чому така раптова зміна?

Джейкобсен глянула на Ґарднера. Він, здавалося, тішився, надавши їй слово, але тут майже непомітно підтягнувся.

— За цих обставин я вважав, що ви маєте право знати, — він дивився холодно, ніби й зараз оцінював мене. — Ви поставили перед нами проблему, докторе Гантере. Йорк надіслав нам повідомлення, залишивши шкіру на вашій автівці. Ми не можемо цього ігнорувати. Він уже викрав і, швидше за все, убив Алекса Ірвінґа, і якби не серцевий напад, то, напевно, отримав би й Тома. Я не маю права допустити, щоб іще хтось, пов’язаний із розслідуванням, додався до цього списку.

Я подивився на свою холодну каву, спробував говорити рівно.

— Ви можете усунути мене від розслідування, якщо хочете, — знову, — але я не повернуся до Великобританії, якщо ви про це.

То не була бравада. Я хотів залишитися принаймні на похорон Тома. Попри все, я не поїхав би, не попрощавшись зі своїм другом.

Підборіддя Ґарднера випнулося.

— Це працює не так. Якщо ми кажемо, що ви їдете, то ви їдете. Навіть якщо це означає, що вас супроводять до літака.

— Тоді вам доведеться зробити саме це, — моє обличчя запалало.

Погляд, який він кинув на мене, свідчив, що його заповітна мрія — власноруч затягнути мене до аеропорту. Але натомість глибоко вдихнув.

— Відверто кажучи, для всіх було б краще, якби ви поїхали додому, — кисло мовив Ґарднер. — Але я зараз не про це. Можуть бути певні… переваги, якщо ви залишитесь. Принаймні тоді ми знатимемо, на чому зосередити увагу.

Мені знадобився час, щоб зрозуміти, до чого він веде. Від подиву відібрало мову.

— За вами встановлять постійний нагляд, — провадив Ґарднер уже по-діловому. — Жодного ризику. Ми не просимо вас робити те, що вам не сподобається.

— А якщо мені все не подобається?

— Тоді ми подякуємо за допомогу і проведемо вас до літака.

Я відчув абсурдне бажання розсміятися.

— Тож це мій вибір?

Я можу залишитися, але тільки в ролі підсадної качки для Йорка.

— Вибір за вами, — підсумував він. — Якщо залишаєтеся, вам знадобиться цілодобова охорона. Ми не можемо виправдати такі витрати, коли найпростіше позбавити вас небезпеки, просто відправивши додому. Надто — без вагомої причини. Але це ваше рішення. Ніхто вам руки не викручує.

Коротке полегшення, яке я відчув, зникло. Ґарднер помилявся: це взагалі не було рішенням. Якщо я поїду, Йорк просто сфокусує свою увагу на іншій жертві.

Не можна цього допустити.

— Що я маю робити?

Це було так, ніби луснула бульбашка напруги. Вираз задоволення промайнув на обличчі Ґарднера. Прочитати, що думала Джейкобсен, було важче. На мить мені здалося, що бачу щось на кшталт почуття провини, яке затьмарило її очі, але це так швидко минуло, що я, мабуть, помилився.

— Поки нічого. Просто продовжуйте працювати, як зазвичай, — сказав Ґарднер. — Якщо Йорк спостерігає, я не хочу, щоб він зрозумів, що щось не так. Він очікує, що ми вживемо певних запобіжних заходів, тож ми його не розчаруємо. Поставимо команду біля моргу та вашого готелю. Він це помітить. Але не помітить прихованого спостереження. Ви теж не помітите.

Я кивнув, ніби все це було звичайною справою.

— А моя автівка?

— Ми закінчили. Приженемо її до готелю. Залишимо ключі на стійці реєстрації. Ми ще допрацьовуємо деталі, але від завтра ви зможете їздити самостійно. Поводьтеся, як турист, гуляйте вздовж річки або стежками, де будете привабливою ціллю. Ми хочемо дати Йоркові можливість, яку він не зможе