Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

— Чи не здогадається він, що це пастка, якщо я почну блукати сам?

Він кинув на мене порожній погляд.

— Наприклад, як учора ввечері?

Я не одразу зрозумів. Вийшовши з готелю всупереч його вказівкам, стеження я не помітив, але мав би очікувати. Ось тобі й акт непокори.

— Спочатку Йорк може щось запідозрити, але ми терплячі, — продовжив Ґарднер після свого дотепу. — Йому тільки й треба — вийти й принюхатися. Щойно він висуне носа, ми будемо готові його схопити.

Легко казати. Я несвідомо тер великим пальцем шрам на долоні. Зрозумівши, що Джейкобсен спостерігає за мною, поклав руки на стіл.

— Нам потрібна ваша співпраця, докторе Гантере, — сказав Ґарднер. — Але якщо бажаєте, то можете повернутися додому вже сьогодні. Ще маєте час передумати.

Ні, я не можу. Усвідомлюючи, що Джейкобсен дивиться на мене, відсунув стілець і підвівся.

— Якщо це все, я хотів би потрапити в морг.

Увесь день мій настрій був дивний і неспокійний. Забагато слід осягнути. Смерть Тома, те, що я — наступний у списку Йорка, перспектива від завтра грати роль жертовного козла на прив’язі — усе це переповнювало пам’ять. Щоразу, усвідомивши одне, я зга­дував інше і знову відчував важкий емоційний удар.

До того ж у морзі мені особливо не було що робити. Важчі завдання було виконано, і залишилося відсортувати й зібрати ту частину скелета Вілліса Декстера, яку знайшли в лісі. Рутинна робота не зайняла багато часу. Некрофаги розтягнули більшість кісток, а решту так пообгризали, що найважче було визначити, де яка частина скелета.

Тож ніщо не розраджувало моїх думок, не виводило за межі замкненого кола. І поговорити не було з ким. Того ранку Саммер не прийшла, хоча я й не сподівався, що вона з’явиться після смерті Тома. Їй і так мало що залишалося зробити. Звісно, я був би радий компанії, але відчув полегшення, коли хтось з асистентів моргу сказав, що сьогодні в Кайла вихідний. Він ще мав дізнатися про виявлений у Ноя Гарпера гепатит С, і я зрадів, що мені не довелося з ним зустрічатися.

Через робочі зустрічі Пол також більшу частину ранку був відсутній. З’явився десь перед обідом. Усе ще втомлений, хоч і не такий, як напередодні.

— Як Сем? — спитав я, коли він зайшов до секційної зали.

— Усе гаразд. Більше жодних помилкових тривог. Вона збиралася до Мері сьогодні вранці. О, і якщо ти сьогодні не зайнятий, то тебе запрошено на вечерю.

За будь-яких інших обставин я був би радий погодитися. Графік у мене не такий і щільний, а перспектива ще одного самотнього вечора в готелі пригнічувала. Але якщо Йорк спостерігає за мною, то останнє, чого я хотів, — втягувати в це Пола й Сем.

— Дякую, але сьогодні не найкращий час.

— Ага. — Він узяв погризений грудний хребець і покрутив його в пальцях. — Я розмовляв з Деном Ґарднером. Він розповів мені про шкіру, яку залишили на твоїй машині вчора ввечері. І що ти погодився допомогти зловити Йорка.

Я б не назвав це згодою, але все одно добре, що Пол знає. Не треба думати, що йому можна казати, а що ні.

— Або так, або найближчий літак додому.

Я намагався говорити про це легко. Не спрацювало. Він поклав хребець на оглядовий стіл.

— Ти певен, що знаєш, на що погоджуєшся? Ти не зобов’язаний цього робити.

Розумію.

— Я впевнений, що все буде добре. Але ти розумієш, чому вечеря зі мною — не найкраща ідея.

— Але й не час сидіти на самоті. І я знаю, що Сем хотіла тебе бачити, — він похмуро всміхнувся. — Повір, якби я думав, що наражаю її на ризик, то не запрошував би тебе. Я не заперечую, що Йорк небезпечний, але не вірю, що настільки божевільний, щоб спробувати щось просто зараз. Шкіра на машині була, скоріш за все, пустою погрозою. Він мав унікальний шанс із Томом — і згаяв його.

— Сподіваюся, ти маєш рацію. Але я все одно думаю, що слід відкласти вечерю до іншого разу.

Він зітхнув.

— Ну, то твоя справа.

Пол пішов, а мене охопила хвиля депресії. Я майже спокусився зателефонувати й сказати, що передумав. Але тільки майже. Полові із Сем і так дісталося. Не вистачало ще приносити їм проблеми під самі двері.

Але ж Сем так легко не відступиться.

Вона зателефонувала, коли я мляво перебирав м’я­кий салат із тунцем і похмуро розмірковував про решту дня в лікарняній їдальні. Сем одразу перейшла до справи.

— То що тобі в моїй кухні не зайшло?

Я всміхнувся.

— Я впевнений, що ти чудова куховарка.

— О, тоді компанія не пасує?

— І не компанія. Я справді вдячний за запрошення. Але сьогодні не зможу бути. — Ненавиджу ходити манівцями, та я не певен, скільки знає Сем. Проте можна було не перейматися.

— Усе гаразд, Девіде. Пол розповів, що коїться. Але ми все одно хочемо тебе бачити сьогодні. Дуже мило, що ти хвилюєшся, та не можна сидіти в карантині, доки цього гада не спіймають.

Я дивився у вікно. Там ходили люди, поглинені власним життям і проблемами. Цікаво, чи десь поблизу є Йорк. Спостерігає.

— Це лише на кілька днів, — сказав я.

— А якби все було навпаки? Ти б від нас відвернувся?

Що на це казати?

— Ми твої друзі, Девіде, — продовжила Сем. — Це жахливий час, але ти не мусиш бути сам, і ти це знаєш.

Перед тим як відповісти, мусив відкашлятися.

— Дякую. Але я не думаю, що це хороша ідея. Саме зараз.

— Тоді домовимось. Чому б тобі не перекласти рішення на того хлопця з БРТ? Якщо він погодиться з тобою, можеш сидіти пеньком у номері й дивитися кабельне. Якщо ні, сьогодні ти приходиш на вечерю. Ок?

Я вагався.

— Ок. Зателефоную йому й послухаю, що він скаже.

Я майже відчув її усмішку по телефонній лінії.

— Можу позбавити тебе клопоту. Пол його вже питав. Він не заперечує.

Вона замовкла, даючи мені час зрозуміти, що мене підловили.

— О, і скажи Полові, щоб він дорогою прихопив виноградного соку, добре? У мене закінчився, — мило додала вона.

Опускаючи трубку, я усміхався.

На виїзді з Ноксвілла стояли скажені затори, але що далі від міста ми їхали, то їх було менше. Я прямував за Полом,