Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

намагаючись не загубити його автівку в безперервному потоці. Увімкнув радіо й поринув у музику. Але все одно мене не полишали неспокій і напруження: що кілька хвилин я озирався, чи не стежать за мною.

Перед поїздкою я зателефонував Ґарднеру. Не тому, що не довіряв Сем, просто хотів поговорити з ним сам.

— За умови, що ви візьмете власний автомобіль і не поїдете десь блукати сам, проблем не бачу, — відповів він.

— То ви не думаєте, що я наражатиму їх на ризик?

Він зітхнув. У його голосі відчувалося роздратування.

— Послухайте, докторе Гантере, ми хочемо, щоб Йорк вважав, що ви поводитесь нормально. Це не озна­чає щовечора замикатися в готельному номері.

— Але все одно хтось стежитиме за мною?

— Ми про це потурбуємося. Я вже сказав: наразі вам просто потрібно поводитися нормально.

«Нормально». У цій ситуації було дуже мало нормального. Попри запевнення Ґарднера, я вийшов із моргу через задні двері, а не через головний вхід. Потім об’їхав територію лікарні й зустрів Пола на виході, яким ми зазвичай не користувалися. І все одно не міг позбутися відчуття, що щось не так. Їдучи за ним з лікарні, я весь час заглядав у дзеркало. Хвоста за мною не було. Якщо й ховався десь агент БРТ чи хтось інший, я нікого не бачив.

І лише тоді, коли я злився з потоком вечірнього руху, ставши частиною металевої ріки, що текла додому, почав визнавати, що за мною не стежать.

На околиці Ноксвілла Пол зупинився біля крамниці, щоб купити виноградного соку для Сем. Він запропонував мені почекати в машині, та я пішов за ним і купив пляшку «Напа-Веллі Сіра», сподіваючись, що вона пасуватиме до того, що наготувала Сем. Ми повернулися до машин. Попри загазоване повітря, вечір був прекрасний. Сонце починало сідати, розкидаючи обрієм золоті руки-промені, а густі лісисті схили Смокі-­Маунтінс багряніли в сутінках.

Я стрепенувся, коли Пол вилаявся і ляснув себе по потилиці.

— Кляті жуки, — пробурмотів він.

Вони із Сем жили в новому комплексі на березі озера між Ноксвіллом і Рокфордом на півдні. Частина його все ще розбудовувалася, купи землі та деревини поступалися місцем доглянутим газонам і щойно висадженим квітникам. Їхній будинок стояв на звивистій бічній дорозі, яка огинала озеро й навколишні будинки, створюючи приємне враження простору й затишку. Забудова ще мала сирий і незавершений вигляд, але район був добре спланований, з великою кількістю дерев, газо­нів і водойм. Гарне місце для сімейного будинку.

Пол звернув на під’їзну доріжку й зупинився позаду пошарпаної «тойоти» Сем. Я поставив машину на узбіччі й приєднався до нього.

— Ми все ще обладнуємо дитячу кімнату, тож не зважай на безлад, — попередив він, коли йшли стежкою.

Я б і не став. Уперше відчув радість, що приїхав, — найлегший настрій за останні дні. Їхній будинок стояв дещо на віддалі від сусідів, залишаючи місце для більшого саду. Будівельники якимось дивом, поєднавши дбайливе ставлення до природи та здоровий глузд, облаштували галявину навколо красивого високого клена, так що дерево стало центром простору. Пам’ятаю, коли ми проходили повз нього, я подумав, що це ідеальне місце для дитячої гойдалки.

Дивно, як ці речі спливають у пам’яті.

— Поле? Зачекайте хвильку!

Крик долинув із сусіднього будинку. Через галявину до нас дріботіла жіночка. Засмагла й підтягнута, із надто яскравим світлим волоссям, зібраним у вишуканий пучок, — на перший погляд я б сказав, що їй близько п’ятдесяти. Але, коли вона підійшла ближче, я підняв планку спочатку до шістдесяти, а потім до сімдесяти, наче вона старіла з кожним кроком.

— О, чудово, — пробурмотів Пол собі під ніс, зобразивши чемну усмішку. — Привіт, Кенді.

Ім’я було якесь солоденьке й молоденьке, але їй пасувало. Сусідка підійшла до Пола з манерами старої моделі, яка не усвідомлює, що її десятиліття слави закінчилися.

— Я така рада, що побачила вас, — надто білі зубні протези додали її словам легкої шепелявості. Вона поклала на його плече поцятковану печінковими плямами долоню, помережана прожилками шкіра була коричнева, як старі мокасини. — Я не очікувала побачити вас так швидко. Як Сем?

— З нею все добре, дякую. Просто помилкова тривога. — Пол почав мене знайомити. — Кенді, це…

— Помилкова тривога? — Її обличчя потьмарилося від жаху. — О господи, знову? Коли побачила швидку допомогу, я була впевнена, що цього разу все по-справжньому!

Здалося, що час зупинився, вечір десь зник. Я відчував свіжий запах трави та цвіту, відчував перший вечірній холод після спеки весняного дня. Пляшка вина в руці ще обіцяла нормальний вечір.

І ця мить розбилася.

— Яка швидка допомога? — Пол був скоріше збентеженим, ніж стурбованим.

— Та, що приїздила ось перед цим. Здається, десь о четвертій тридцять. — Намальована усмішка жінки зникла. Її рука тріпотіла біля горла. — Вам ніхто не сказав? Я думала…

Але Пол уже біг до будинку.

— Сем? Сем!

Я швидко звернувся до сусідки.

— До якої лікарні її повезли?

Вона переводила очі з будинку, в якому зник Пол, на мене, губи її ворушилися.

— Я… я не питала. Парамедик вивіз її в інвалідному візку, з таким кисневим приладом на обличчі. Я не хотіла лізти під руки.

Покинувши її на стежці, я кинувся за Полом. У будинку пахло свіжою фарбою й штукатуркою, новими килимами та меблями. Я знайшов його посеред кухні в оточенні нової блискучої техніки.

— Її тут немає, — приголомшено проговорив він. — Боже милий, чому мені ніхто не подзвонив?

— Ти повідомлення в телефоні дивився?

Я чекав, поки він прогляне. Рука тремтіла, він тиснув на клавіші. Переслухав усе, похитав головою.

— Нічого.

— Запитай у лікарні. Ти знаєш, до якої її могли відвезти?

— Вона збиралася в Медичний центр університету, але…

— Зателефонуй їм.

Він дивився на телефон, кліпаючи очима, як людина, яка намагається прокинутися.

— У мене немає номера. Господи, я мав його знати!

— Оператора набери.

Він почав приходити до тями, розум оговтувався від першого шоку. Я стояв поряд, коли Пол набирав номер лікарні, крокуючи кімнатою, поки його з’єднували з кожним наступним номером. Коли він утретє чи вчетверте назвав ім’я Сем, я відчув, як передчуття, яке переслідувало мене цілий день, наблизилося настільки, що заповнило собою кімнату.

Пол вимкнув дзвінок.

— Вони нічого не знають, — голос був стриманий, але паніка проривалася назовні. — Я набирав ще відділення невідкладної допомоги. Немає запису про неї.