Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

Він знову почав тиснути кнопки.

— Поле… — сказав я.

— Мабуть, якась плутанина, — пробурмотів він, наче не почув. — Мабуть, її відвезли в іншу лікарню…

— Поле.

Він зупинився. Його очі зустрілися з моїми, і я побачив у них страх, побачив знання, яке він відчай­душно намагався заперечити. Але це вже була недоступна розкіш.

Я не ціль Йорка. І ніколи не був.

Я був просто пасткою.

Розділ 20

Наступна ніч була однією з найдовших у моєму житті. Я повідомив Ґарднерові, а Пол телефонував до решти лікарень у цьому районі. Він, напевно, знав, що не знайде Сем у жодній з них, але прийняти інший, надто жахливий, варіант не міг. Поки залишалася бодай найменша можливість, він чіплявся за надію, що все це якась помилка, що його світ ще може знову стати нормальним.

Але цього не трапилося.

Ґарднер примчав менш ніж за сорок п’ять хвилин. З нами вже були двоє агентів БРТ. Вони з’явилися в будинку за кілька хвилин, обидва в брудних комбінезонах, наче прийшли з будівництва. Я здогадався, що вони, мабуть, були зовсім поруч, що швидкій появі ми зобов’язані обіцяному таємному спостереженню. Користі великої це не дало.

Ґарднер і Джейкобсен увійшли в будинок без стуку. Її обличчя — ретельно контрольоване, його — застигле й похмуре. Він коротко й тихо переговорив з одним із агентів, тоді звернувся до Пола.

— Розкажіть мені, що сталося.

Голос Пола тремтів, коли він переказував події.

— Якісь ознаки вторгнення? Боротьба? — запитав Ґарднер.

Пол тільки похитав головою.

Ґарднер перевів очі на чашки з кавою на столі.

— Хтось із вас чогось торкався?

— Я зробив каву, — сказав я.

Він скривився — звісно, нічого не можна було торкатися, — але озвучувати звинувачення не став.

— До біса цю кляту каву! Що ви збираєтеся робити?! — вибухнув Пол. — Ця сволота викрала мою дружину, а ми просто сидимо тут і теревенимо!

— Ми робимо все можливе, — Ґарднер відповів на диво терпляче. — Сповістили всю поліцію та кожен відділ шерифа в Східному Теннессі, щоб вони пильнували швидку допомогу.

— Повідомили їх? То хоча б дороги перекрийте, бога ради!

— Ми не можемо зупиняти кожну машину швидкої допомоги через мінімальний шанс того, що там може бути Йорк. І блокпости не принесуть користі, — він має кількагодинну перевагу. Наразі вже міг перетнути межу штату й потрапити до Північної Кароліни.

Напад люті відпустив Пола. Він упав у крісло зі зблідлим обличчям.

— Може, це й даремна надія, але я думав про цю швидку допомогу, — почав я, ретельно добираючи слова. — Це ж вона була на записах камери безпеки? Біля телефонної будки, звідки Йорк дзвонив Тому?

Камера зафіксувала лише білу нечітку пляму на перед­ньому плані. За звичних обставин я б не звернув на неї уваги, навіть зараз не був певен, що це важливо. Але краще скажу щось недоречне, ніж промовчу й пошкодую.

Ґарднер, очевидно, вважав інакше.

— Це ж лікарня, у них є машини швидкої.

— Можливо, біля відділення невідкладної допомоги, але не біля моргу. Принаймні не біля головного входу. Тіла так не привозять.

Він помовчав, обмірковуючи, тоді обернувся до Джейкобсен.

— Скажіть Меґсонові, щоб розібрався. І пришліть кадри. — Джейкобсен хутко вийшла, а він знову глянув на Пола. — Гаразд, мені потрібно поговорити із сусідкою.

— Я з вами, — підвівся Пол.

— Немає потреби.

— Я хочу.

Ґарднер неохоче кивнув. І різко виріс у моїх очах.

Я залишився в будинку сам. Думка про те, як зухвало нас пошили в дурні, палила, мов кислота. Мій благородний жест перед Ґарднером, зголошення зіграти роль наживки, тепер здавався жалюгідною пихою. Господи, невже ти про себе такої високої думки? Міг би здогадатися, що Йорк не возитиметься зі мною, коли є набагато спокусливіші цілі.

Наприклад, як Сем.

На кухні панувала напівтемрява, денне світло по­ступово згасало. Я увімкнув лампи. Нова техніка та свіжопофарбовані стіни наче глузували з нас, випромінюючи оптимізм. Колись я сам був у становищі Пола, але з однією важливою відмінністю. Коли зникла Дженні, ми знали, що її викрадач тримає своїх жертв живими до трьох днів. Але ніщо не вказувало на те, що Йорк зберігав життя своїх жертв довше, ніж йому потрібно.

Сем може бути вже мертва.

Я не міг знайти собі місця та вийшов з кухні. Слідча група прямувала до будинку, але ніхто насправді не очікував, що вони знайдуть щось суттєве. Попри це, я все пильнував, щоб нічого не торкнутися, заходячи до вітальні. Це була затишна, весела кімната: м’який диван і крісла, журнальний столик, наполовину завалений журналами. Особистість Сем тут була помітніша, ніж Пола, продуманий дизайн кімнати створювали, щоб жити, а не щоб милуватися.

Я обернувся до виходу, коли погляд упав на маленьку фоторамку на шафці димчастого скла. Майже абстрактне чорно-біле фото, що вразило, мов удар кулаком у живіт.

Пренатальне сканування дитини Сем.

Я повернувся в коридор. Зупинився біля вхідних дверей, уявляючи, що мало статися. Стукіт у двері. Сем відчиняє, бачить там фельдшера. Вона, мабуть, збентеже­на, переконана, що сталася якась плутанина. Імовірно, усміхається, намагаючись пояснити помилку. І що тоді? Вхідні двері прикриті кущами, а великий клен у саду додає тіні. Але Йорк не ризикнув би щось робити назов­ні. Тож він обманом або силою пробрався всередину, щоб швидко здолати її й посадити в інвалідний візок.

Тоді нахабно провіз її стежкою до карети швидкої допомоги, що чекала на вулиці.

Я помітив щось на підлозі біля плінтуса — білі плями на бежевому килимі. Нахилився, щоб придивитися ближче, і підскочив, коли вхідні двері раптом відчинилися.

Джейкобсен замовкла, побачивши мене навпочіпки в коридорі. Я підвівся й показав на білі плями.

— Схоже, Йорк поспішав. І ні, я нічого не торкався.

Вона оглянула килим, потім плінтус поруч. На дере­в’яній частині залишилися сліди, наче щось волочили.

— Фарба. Мабуть, він зачепив візком за плінтус, — сказала вона. — Ми дивувалися, як Йорк витягнув професора Ірвінґа з лісу. До найближчої стоянки було добрих пів милі. Велика відстань, на таку не перетягнеш дорослу людину, особливо непритомну.

— Думаєте, він тоді також користувався інвалідним візком?

— Це багато чого пояснює, — вона похитала головою, роздратована тим, що тоді не здогадалися. — Ми