denys storm and arcanum - Далекий край , denys storm and arcanum

– Я не буду цього робити, пробач, що не вберіг тебе, брате. Прости мені це все, я повернусь за тобою. Чуєш? Я повернусь! – раптом пролунав постріл і Степан впав на землю.

– Ох, як мило, два брати зустрілись, – це був директор табору, він стояв з пістолетом.

– Не підходь, не наближайся, чуєш? – Феофаній направив на нього рушницю, а хлопці та дівчата тим часом, просто із жахом спостерігали за усім.

– А я так і знав, я знав, що це ви допомагали йому.

– Не смій чіпати їх! Мало ви біди наробили людям? Та що ви робите, невже ви і справді такі покидьки? – кричав Феофаній.

– Ти ніколи не зрозумієш нас, це нова ера у історії людства, ми володіємо знаннями, які тобі й не снились. У нас є релігія, яка потрібна людям.

– Послухай хоч що ти кажеш, вбивати невинних, це ваші знання? Знущатися з людей, це ваша релігія?

– Я казав, не зрозумієш ти нас.

– А що ви зробили із Степаном? Навіщо?! Що він тобі поганого зробив?

– Це лише невдалий експеримент, але нічого. Що світ втратив коли він помер? Дай подумати, нічого!

– Нічого? Ви вбиваєте людей, бо вам так хочеться, ви хворі покидьки, ви монстри, і ти, ти теж монстр.

– Я монстр? Ну то давай, ну. Убий монстра! – закричав директор.

– Ні. Ні, Давид, я не зроблю цього, хоч ти й монстр, але ти мій брат, я не стану брати гріх на душу, – сказав Феофаній і відкинув рушницю.

– Який же ти дурний, братику! – Давид натиснув на спусковий гачок і пролунав постріл, Феофаній упав.

– Феофаній, ні! – закричали дівчата, а Дмитро швидко схопив рушницю і вистрілив у директора. Влучив у ногу. Директор упав на землю та закричав. Потім підбіг Микита і схопив пістолет.

– Я прикінчу тебе!

– Ні, не смій! – схопив його за руку Дмитро.

– Беріть Феофанія і вшиваємося! – закричав Влад.

– Кинь пістолет, тобі воно не потрібно, не бери гріха на душу, ходімо! – намагався заспокоїти Микиту Дмитро. Той викинув пістолет. Хлопці взяли Феофанія і всі разом пішли до лісу.

– Феофаній, ну як так? – плачучи, сказала Женя.

– Усяке трапляється, от і мій час прийшов відійти.

– Не кажіть так, все буде добре! – заплакала Вероніка.

– У вас усе буде добре, віднесіть мене до мого будинку, – хлопці та дівчата послухались його і принесли його в будинок.

– Ми Вас не залишимо! – сказав Микита.

– Ні, вам треба йти. Я хочу подякувати вам, без вас я ніколи б не впорався. Ми добре попрацювали. Я впевнений, що у вас усе буде добре. Не тримайте зла та образ у собі, живіть із відкритою душею та серцем. Будьте вільними… – Феофаній заплющив очі. Дівчата почали ридати, а хлопці лише дивились у підлогу. За весь час Феофаній став для них рідною людиною, він був їм як батько.

– Дякую Вам за все, я Вас ніколи не забуду! – сказав Влад. До будинку увійшов той самий чоловік, який забрав дітей із табору.

– Ви так швидко повернулись, щось пішло не так? – сумним та ледь чутним голосом запитав Дмитро.

– Ні, я передав їх іншим перевіреним людям, які відвезуть їх усіх додому, а сам повернувся за вами, бо так наказав Феофаній, – чоловік завмер, щойно побачивши мертвого Феофанія. – Все як він казав.

– Тобто, він знав, що помре? – стираючи сльози, спитала Аня.

– Він багато чого знав! Залиште його, про нього подбають, а нам треба зайти в одне місце, Феофаній так хотів. Ходімо, – сказав чоловік і вийшов з будинку. Усі попрощалися з ним і пішли слідом за чоловіком.

– А куди ми йдемо? – запитала Женя.

– Зачекайте, зараз самі все побачите, – чоловік зупинився. Діти вийшли вперед. Перед ними було кладовище. Свіжовириті могили і ледь помітні хрести над ними.

– Це ті діти? – стривожено запитав Марк.

– Так, це вони, ті люди просто викидали тіла, ніби на корм вовкам, а ми з Феофанієм їх забирали і ховали тут, ще є давніші могили людей, які також померли від рук тих сектантів, - пояснив чоловік.

– А хто Ви Феофанію? – схлипуючи, запитала Ніка.

– Я його боржник довіку! Він врятував моє життя і мою родину від цієї секти, вони викрали мою доньку, точніше я сам її віддав їм, ніби у мороці, але Феофаній забрав її і вилікував мене від їхнього впливу. Відтоді я служу йому. Питайте в мене все що хочете, я знаю про них усе, що знав Феофаній, – всі трішки знітилися і замислилися. Вони були пригнічені смертю Феофанія.

– Той директор, він брат Феофанія? І той монстр, точніше не монстр, словом, той, Степан, – поспіхом, ковтаючи сльози, спитала Ніка.

– Так, вони усі брати. Давид, Степан і Феофаній, вони трійнята, але такі різні, їхня мати померла під час пологів, а батько завжди був на роботі, тому їхнім вихованням займався дідусь, ще змалечку вони відрізнялися характерами. Давид був агресивним і жорстоким. Степан намагався наслідувати його, бо вважав це, ніби привабливим, хоча і Феофанія він любив, але йшов завжди за Давидом. А про Феофанія ви вже знаєте. Він добра і світла людина, принаймні був таким, – з цими словами на очах у чоловіка з’явилися сльози. – А потім з’явилася ця клята секта, яка остаточно розсварила цих трьох братів. Давид навчався у них, наслідував їх, допомагав затягувати у ці тенета людей, Степан йому допомагав, а Феофаній, завжди був набожною людиною і допомагав людям позбутися кайдан цієї нечисті. Нам вдалося на деякий час їх вигнати із цих країв, але, як бачите, далеко вони не пішли, та Феофаній нарешті виграв цю війну і спокійно відійшов.