Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

вам не задавав це запитання, а ви мені на нього не відповідали. Може, записати вас безхатченком? Таким, як ваш товариш по палаті? — він кивнув на вже підстриженого сусіду, котрий мирно сопів уві сні.

Андрюс стенув плечима. Розгубленість на його побитому обличчі виглядала як глибока скорбота.

— Не переживайте, — промовив лікар. — Хтось зможе вас забрати додому на таксі?

— Коли?

— Можна завтра.

— Так скоро?

— Все, що треба було, ми зробили. Тепер тільки питання часу, коли зійдуть синці, коли садна перестануть боліти. Ну, і на ногу два тижні не варто ступати. Милицю для пересування помешканням можете купити в будь-якій аптеці.

— Гаразд, — видихнув Андрюс, не знаючи, радіти цій несподіваній новині чи навпаки.

Медик пішов, і Андрюс одразу ж витягнув із тумбочки мобільник. І побачив кілька пропущених дзвінків від Поля й один — від Барбори. Набрав Барбору. Домовилися, що вона приїде завтра до обіду, і вони звідси візьмуть таксі на Бельвіль. Потім набрав Поля.

— Ти чому не приходиш? І на дзвінки не відповідаєш! — спитав хлопчик замість вітання.

— Тому, що тепер я хворий! — відповів Андрюс. — У тій же лікарні, тільки у відділенні для дорослих.

— А що з тобою трапилося?

— Побили.

— Сильно?

— Не знаю. Вперше в житті побили. Нема з чим порівнювати. Мабуть, сильно. Адже ногами били!

— А хто тебе бив?

— Клоуни, — видихнув Андрюс, гірко всміхнувся й одразу ж відчув, як заболів шов на верхній губі.

Згадалися обличчя братів-албанців, сірі обличчя з сірим виразом. Жодного разу він не пам’ятав, щоб вони всміхалися, і жодного разу не бачив, щоб їх хтось забирав із кафе на роботу. «Хто їм взагалі сказав, що вони клоуни?» — подумки обурився він.

— А у мене зараз тато. Давай він тебе провідає! Ти в якій палаті?

Ганнібал зайшов у палату з бананом у руці. Банан поклав на тумбочку біля ліжка Андрюса.

— Тут у лікарні хороше кафе, і недороге, — сказав він. — Але вибір фруктів — ніякий!

Андрюс кивнув, розглядаючи його елегантне, без будь-якого сумніву, дороге пальто. Погляд його привернула лейбочка з італійською назвою фірми, пришита до правого рукава. Він згадав костюм від Г’юґо Босса зі схожою невідрізаною лейбочкою, і також на рукаві. І згадав, як розповідав про це Барбі, і вона відповіла на його подив одним словом: «Африка!»

— Хто це тебе так? — татко Поля виглядав справді стривоженим. Нахилившись ближче до лежачого, він розглядав його побите обличчя.

— Албанці. Також клоуни з кав’ярні, — Андрюс кивнув у бік вікна, немов саме там була згадана кав’ярня. — Мабуть, через конкуренцію...

— От суки іммігрантські! Fuck them! — вилаявся голосно елегантний відвідувач.

На сусідньому ліжку закашлявся підстрижений волоцюга. Його погляд, сповнений чи то подиву, чи то обурення, був прикутий до дипломата з Камеруну. Татко Поля це помітив.

— Do you speak English? — Ганнібал обережно зробив крок до підстриженого пацієнта.

— Ні, він не розмовляє, — відповів за бездомного Андрюс. — Я вже питав. Я, до речі, також іммігрант...

— Ні, — Ганнібал хитро посміхнувся. — Ти у себе вдома, в Європі. Я в інтернеті подивився про Литву... Симпатична країна. Шкода, що у вас немає посольства Камеруну! От якби було, то міг би потрапити в ваш Вільняс.

— Вільнюс, — виправив його Андрюс.

— Хочеш, цим албанцям ноги поламають? — спитав раптом тато Поля, подивившись на підвішену загіпсовану ногу лежа­чого.

Запитання застало Андрюса зненацька. Він не знав, що й сказати. В голові ніяк не вкладався дипломатичний статус Ганнібала, його дорогий одяг і пропозиція поламати албанцям ноги.

— Безкоштовно, природно, — додав він. — Це справа честі. Через них страждає мій син, через них він не має змоги з тобою спілкуватися. Поль плакав, коли ти зник.

— Не треба, — повільно та мляво промовив нарешті Андрюс, але інтонація видала його невпевненість у сказаному.

— У нас тут дружна камерунська діаспора, і коли одного з наших білі... — Ганнібал не доказав. Помовчав. Поміняв тему. — Ти ж, коли на ноги встанеш, до Поля ходитимеш?

— Певна річ! — видихнув Андрюс із полегшенням, зрадівши, що брати-албанці перестали бути темою їхньої розмови.

Після хвилинної паузи Ганнібал підвівся. Пообіцяв зайти завтра.

— Завтра мене вже випишуть, — повідомив Андрюс. — Але я спробую приїхати до Поля якнайшвидше. А поки що буду йому телефонувати. Можу й кілька разів на день.

— Візьми! — Ганнібал простягнув йому двадцять євро. — За дзвінки! Хороша ідея. Поль любить по телефону базікати! Медсестра, звісно, скаржиться. Каже, що руки втомлюються телефон біля його вуха тримати!

У палаті після його відвідин настала тиша. Заспокійлива, стерильна. Але тривала вона недовго.

— Bloody hell! — прохрипів раптом англійською підстрижений безхатченко.

Андрюс сіпнувся. Обернувся.

— То ви балакаєте англійською? — вирвалося у нього.

— Так, хай йому грець, балакаю! Чому я не маю балакати, якщо я із Шотландії?!

Сусіда по палаті зціпив зуби і неголосно завив, трохи схиляючи голову то до правого плеча, то до лівого. Він знову намагався вивільнити шию з коміра гіпсового корсета.

— А як ви сюди потрапили? — поцікавився Андрюс і тут же схаменувся, розуміючи, що питання вийшло двозначним. — У Париж, — уточнив він.

— Утік, — прохрипів волоцюга, переставши рухати головою. — Я фермером був. Узяв кредит. Розплатитися не зміг. Ферму забрав банк та на аукціон виставив. Якийсь ісландець за безцінь її купив. У мене ще було близько тисячі фунтів. Я сюди. Фунти зникли через два місяці. Роботи не було. Тут дуже легко стати безхатченком, — він важко зітхнув і знову зціпив зуби, тільки цього разу безгучно. Мабуть, гіпсовий корсет не дозволяв безболісно вдихнути на повні груди. — Зате лікують безкоштовно, — додав після паузи.

Розділ 46. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя

Як тільки сніг перестав сипатися з неба, старий Йонас одягнув кожуха, підняв комір, що майже повністю захищав голову від бокового та заднього вітру, взувся в чоботи і, взявши на руки Ґуґласа, вийшов на поріг.

— Ну й намело! — похитав він головою.

Опустив цуценя, і Ґуґлас побіг, як покотився, трьома східцями і, провалившись по живіт у сніг, зупинився й озирнувся на господаря.

— Не бійся, не потонеш! — Йонас усміхнувся і спустився з порога. — Пішли, я тобі твою будку покажу!

Йонас зробив кілька кроків, озирнувся і побачив, що цуценя застрягло в снігу, як криголам у льодах. Повернувся і знову підняв його на руки. Доніс до будки, там потупцяв чобітьми