Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

перед входом, ступив убік від щойно створеного твердого майданчика і знову опустив Ґуґласа вниз. Не просто на засніжену землю, а прямо в будку, та так, щоб мордочкою до отвору.

— Ну, як тобі тут? — спитав, спостерігаючи за здивованим песиком.

Ґуґлас висунув мордочку назовні, підняв очиці на діда, потім знову всередині сховався. Стариган присів навпочіпки, зазирнув усередину будки. Цуцик якраз сіно на підлозі будки обнюхував.

— Давай, давай! — підбадьорив песика Йонас. — Тут до тебе Барсас жив! Хороший був пес! Гавкав дзвінко — як на трубі грав! Нюхай, нюхай! Запах попередників треба знати! Ходімо, я тобі покажу, де він тепер!

Руки Йонаса вийняли цуценя назовні.

Біля засніженої могилки Барсаса старий Йонас знову, крекчучи, присів навпочіпки.

— Ось тут наш Барсас тепер! — сказав, дивлячись на поздовжній горбок. — Зовсім поруч! А ось там, — він пересунув погляд на ряд наступних горбочків, що впирався в стару яблуню. — Там його попередники: Саргіс, Рексас, Арас, Партизанас, Мікіс і Брюселіс! Брюселіса я пам’ятаю — він рудий був! Зовсім безпородний, але веселий! Він зі мною в один рік народився. А помер, коли мені чотирнадцять виповнилося. Я батька питав: ти чого йому ім’я міста дав? Та ще й чужого? А він мені у відповідь: «Щоб не забути, звідки брат останнього листа надіслав!» А потім ще сказав, що, за чутками, Брюссель — місто веселе та безглузде, таке ж, яким рудий Брюселіс і виявився!

Ґуґлас слухав старого господаря уважно, але не слова, а голос та інтонації. І весь час намагався морду підняти, щоб язиком до дідового обличчя дотягнутися.

— Та припини ти підлещуватися! — ухилився дід від чергової спроби цуцика дістатися до його підборіддя. — Ти навколо дивись і звикай! Тепер це твоє господарство буде! Тепер тобі його охороняти та вартувати, щоб ніхто тут нічого не вкрав: ні машину Ренати, ні нашу комору, ні мітлу з порога будинку! Ну, давай, принюхуйся до свого нового життя!

Дід Йонас відпустив цуценя з рук біля могилки Барсаса. Ґуґлас відбіг на метр, покрутив мордою навсібіч і повернувся до старого, смішно підстрибуючи.

Подув холодний вітерець, подув із боку лісу, і цуцик негайно повернув мордочку назустріч вітру. Став придивлятися. Може, вирішив, що вітер — це дихання, і тепер намагався побачити того, хто дихає таким холодом.

— Гайда до будки! — закликав дід Йонас і, озираючись на песика, пройшовся до дерев’яного будиночка, мешканцем якого безмаль півтора десятка років був добрий та іноді занадто мовчазний Барсас.

Ґуґлас наздогнав господаря, підбіг до входу в будку й озирнувся на Йонаса, немов хотів спитати: що йому робити далі? Лізти в будку чи залишитися назовні?

А Йонас раптом згадав маленьку п’ятирічну Юрате. Згадав, як вона носила розмочений у молоці хліб Рексасу. Рексасу тоді також було років зо п’ять, але в собачому вимірі. У людському вимірі він їй годився в батьки, в зрілі батьки! Рексас, мабуть, був найдурнішою собакою серед семи, яких пережив Йонас. Може, так і не можна було думати про собак, але Йонас думав. Перш за все тому, що кілька разів знаходив біля будки то дохлу куницю, то білку. Ясно було, що спочатку ці звірята здохли десь неподалік, а потім пес, оббігаючи свої володіння, знаходив їх і приносив до будки, де намагався з’їсти. Може, він тільки грався, але наслідки завжди виявлялися для нього сумними. То він душився вовною і потім два тижні відкашлював її, то мучився шлунком. Йонас, звісно, стежив за ним, і раз чи два навіть викликав знайомого ветеринара, котрий краще тямив у коровах і конях, ніж у собаках. Ветеринар цей першим і сказав, що цей пес — дурний, і краще його з прив’язі не спускати. Але Йонасу, хоч він і визнав Рексаса дурнем, шкода було собаку, і вечорами він розстібав нашийник і давав йому волю до ранку. Адже для того, щоб добре охороняти територію, свобода собаці ой як потрібна! А Юрате вирішила, що Рексас слабеньким народився, і йому потрібна допомога. І замінив цей пес їй ляльку, став живою і водночас іграшковою дитинкою для маленької дівчинки. І той до неї прикипів так сильно, як дитина, що іще не знає світу, прив’язується до своєї матері. Чекав її, стрибав на ланцюгу так, що задні лапи тварини злітали біля будки вище за морду, бо морду вище ланцюг не пускав. Їв розмочений у молоці хліб і їв із таким апетитом, ніби думав, що це м’ясо! Адже м’ясо таке ж важке, як литовський чорний хліб! Їв із таким апетитом, що Юрате стояла перед ним, як загіпнотизована, і бігла потім із порожньою мискою у будинок за новим хлібом із таким виразом обличчя, ніби вона рятує песика від голодної смерті!

— Ет, дурня, — видихнув Йонас, дивлячись на Ґуґласа. Але видихнув ніжно та сумно. І збагнути збоку, про кого він зараз думав: про Ґуґласа, Рексаса чи про свою недолугу доньку Юрате, було неможливо.

Ґуґлас застрибнув животиком на край входу в будку і смішно заметиляв задніми лапками. Заліз усередину, зник там і через мить знову носа назовні висунув.

— Давай звикай! — прошепотів Йонас. І тут же зашепотів свої думки, які цуцика не стосувалися. — І навіщо їй та Італія? Юрате так само про Англію торочила! Казала, мріяла, розповідала! І поїхали вони туди з Римасом, щоби більше ніколи не повернутися... Яблуко від яблуні... Юрате — в Англію, Рената — в Італію...

Спекотно стало Йонасу. Гаряче і незатишно в теплому кожусі з піднятим великим коміром, що закривав шию та голову до верхніх кінчиків вух. Захотілося зняти кожуха, захотілося трохи охолонути, прохолоду відчути.

— Ну, що, Ґуґласе, підемо назад? — звернув Йонас свій погляд знову на цуцика. — За кілька тижнів будеш уже в будці ночувати! Підростеш, застрибувати всередину навчишся, гавкати, господаря вітати! А наразі пішли в будинок! Тобі треба зігрітися, а мені, навпаки, охолонути!

Розділ 47. Десь між Єною і Фульдою. Земля Тюринґія

Люблять же люди всіляке про сусідів вигадувати! Ось і поляки скільки за його життя поганого про німців понабазікували. І в гості вони майже нікого не кличуть, якщо покличуть, то рівно одну котлету на гостя зроблять і добавки не запропонують, і що чужого на поріг не пустять, а якщо чужий удруге в двері постукає, то відразу в поліцію телефонують! І що поліція у них зла і гладка, як російські жандарми, і відразу кийком б’є, а