Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

І так, пам’ятав Кукутіс, як колись давно після першої війни і перед другою справді дали йому за німецьким столом тільки одну котлету! Але ж і самі також тільки по одній з’їли! Час був важкий, на язиці щодня замість післясмаку їжі смак голоду залишався. Щоб змити цей смак голоду, доводилося по кілька чарок шнапсу перед сном випивати. Шнапсу німці йому, Кукутісу, ніколи не шкодували. І собі не шкодували. Шнапс у них був. І добре ж змивав цей шнапс смак голоду з язика! Так добре, що спав потім Кукутіс глибоко і без снів. Спав так, як може спати тільки той, хто переїв і перепив.

Ось і зараз лежав він у чистому ліжку у незнайомих німців у давно знайомій Тюринґії в акуратному цегляному будиночку на два поверхи, в кімнатці, де збереглися сліди чужого дитинства. Поруч ще три таких спаленьки, і в одній — якраз у сусідній — також дитячій, тільки не колишній дитячій, як ця, з блакитними шпалерами, по яких білі хмарки і такі ж білі аероплани літають, спить зараз хлопчисько років дванадцяти, пустотливий, як литовець, допитливий, як норвежець, веснянкуватий, як фін. Але він усе одно німець, і звати його Вольфґанґ, як Моцарта. Й ось лежить він за стіною і спить, а години зо дві тому за вечерею, сидячи за столом разом зі своїми гостинними дідусем і бабусею, він розповідав Кукутісу, як машину для шиття валіз вигадав! І дідусь із бабусею його слухали уважно, але з посмішками на обличчях і гордістю за онука в мудрих, примружених прожитими літами очах.

«Для цієї машини треба тільки, щоб електрика була постійна», — продзвенів у пам’яті Кукутіса голосок Вольфґанґа.

«Треба, щоб усе було постійним», — долетів із пам’яті тут же голос його дідуся.

«І чого мені не спиться?» — подумав дещо засмучено Ку­кутіс.

«Тому, що ти про добрих німців думаєш!» — підказала спокійна, трохи сонна думка.

«А про кого мені думати?» — спитав її Кукутіс.

«А ні про кого не думай!» — порадила вона.

Послухав її Кукутіс і тут же заснув.

А на ранок у дверцята колишньої дитячої постукали.

— Frühstück![34] — привітно повідомив старий господар будинку.

— От тобі й на! — здивувався Кукутіс, підіймаючись із ліжка. — Уже й поснідати без мене не можуть!

Той же Вольфґанґ уже сидів за квадратним столом у чистій їдальні. Сива господиня тарілку сиру та ковбаси на стіл поставила, булочки — білі та темні — вже лежали хлібними яблуками в плетеному кошику. Маслянка відкрита, а в ній — квадрат апетитного жовтого вершкового масла.

Вольфґанґ вихопив із миски, накритої стьобаною іграшковою ковдрою, варене яйце, взявся його чистити.

— Він нам стільки радощів додає! Шкода, що завтра йому вже додому! Два тижні пролетіли як два дні, — теревенила господиня, хоч і сивоволоса, але не стара жінка, явно на років десять молодша за свого чоловіка.

— Так, син його забере. Час уже і в школу! — додав господар. І тут же інакше якось усміхнувся, винуватою посмішкою. — Даруйте, мало не забув! Сусіда сьогодні після обіду в Фульду їде, він вас туди підвезе!

— А це по дорозі на Париж? — уточнив Кукутіс.

— Ну, так. Може, і не зовсім пряма дорога, але точно в бік Парижа!

Після сніданку Вольфґанґ покликав Кукутіса в свою кімнату. Там на письмовому столику лежало велике — на всю стільницю — креслення машини для шиття валіз. З пластикової чорної скляночки стирчали гостро наточені олівці. Праворуч — три технічних довідники, складна обчислювальна лінійка.

— А я думав, що тепер усе це на комп’ютерах роблять! — здивувався Кукутіс.

— І я вдома все на комп’ютері роблю, а тут дідусь заборонив. Він мені навіть смартфон брати із собою заборонив, але я взяв! — по секрету повідомив підліток і витягнув мобільник з-під подушки на своєму ліжку. — Тут стільки всього напхано! Й забавки, і програми різні! Нам у музеї перші телефони показували, так вони взагалі нічого не вміли!

— Ну, — зауважив із посмішкою старий Кукутіс, — перші телефони тільки для телефонних дзвінків вигадали!

— Але все одно раніше все було простим і нецікавим, а тепер — навпаки! — впевнено заявив хлопчик.

Кукутіс насупився.

— Як ти думаєш, що це таке? — спитав він, піднявши над своєю дерев’яною ногою широку штанину.

— Старий протез! — бадьоро відповів Вольфґанґ.

— І як ти гадаєш, для чого він? — продовжив Кукутіс.

— Щоб по землі ходити.

— Ну так, — закивав Кукутіс, і на його обличчі з’явилася хитра посмішка. — А тепер дивись! Я ось тут сяду, — він сів за стіл. Нахилився до дерев’яної ноги, відстебнув її й акуратно опустив поверх креслення машини для шиття валіз. — Що ти бачиш?

— Деревина! — недбало вимовив підліток.

— Правильно, — рука Кукутіса потягнулася до ледь помітного колечка. Два пальці висмикнули з допомогою колечка круглячок дерев’яної поверхні, а під ним виникла вузька, сантиметрів два в діаметрі, кругла ніша. Кукутіс нахилив ногу до себе, ніша нахилилася своїм отвором униз, і з неї висипалися два наперстки, десяток тонких швейних голок, стягнутих ґумкою, і дві великі циганські голки.

— Ого! — здивовано видихнув хлопчик. — А ці для чого?

Він узяв двома пальчиками масивну циганську голку.

— Можна валізи шити або лагодити, можна відірвану підошву до черевика назад пришити, — пояснив старий.

— А там ще потайні місця є? — зацікавився Вольфґанґ.

— Звісно, є! Ось скринька для документів, ось для фляжки, тут для грошей, тут для печива або бубликів! — Кукутіс не відсував, але просто водив пальцем по нозі, затримуючи палець біля чергового, ледь помітного срібного колечка, за яке, певна річ, можна було б легко потягнути.

Хлопчик захоплено провів по дерев’яній нозі долонькою.

— І де це такі роблять? У Кореї? — спитав він.

Кукутіс перевернув ногу на інший бік і показав хлопчику акуратненько найдрібнішими срібними цвяшками прибиту до горішньої частини ноги бронзову пластинку, на якій красувався барельєфний напис: «Made in Lituania».

— Літуанія! — заворожено повторив Вольфґанґ. — А можна, я сам різні скриньки у вашій нозі відчиню, подивлюся?

— Дивись, — дозволив Кукутіс. — Тільки все на місце поклади! Щоб я потім не переплутав. Особливо, якщо ліки витягнеш!

Хлопчик спочатку лічив срібні колечка, за які можна було потягнути. Нарахував їх більше тридцяти. Потім став то одну шухлядку висувати, то другу, то круглу кришку витягати і під неї зазирати.

Кукутісу сподобалася цікавість хлопчиська. Він спочатку