Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

— Звісно.

— Це добре. Мені подобаються люди, здатні на любов! А тут завжди такий вітер?

Клаудіюс озирнувся вусібіч, зупинив погляд на нерухомих вершечках алейних туй.

— Ні, там, — Анжела показала рукою на небо — там, як і раніше, на схід, у бік Лондона, летіли білі плями хмар.

— Ще б пак, часто, — закивав молодий садівник. — Але він частіше високо над землею дме, ніж тут, унизу!

Перед вечерею гості вирішили проїхатися околицями.

— А ви не заблукаєте? — захвилювався Клаудіюс, дивлячись на сивоволосого, коли той сідав за кермо джипа. — Вечерю аж о восьмій подадуть!

— Не бійся, — заспокоїв його сивий. — Ми це місце в Джі-Пі-Ес забили!

Зачинивши за машинами ворота, Клаудіюс пройшов темною туєвою алеєю до особняка. Зазирнув на кухню. Четверо китайців — двоє чоловіків і дві жінки — працювали злагоджено та зосереджено. Чотири страви з «antipasti» вже очікували на підсобному столику виносу з кухні. Один китаєць чаклував над зеленим салатом. Праворуч від дошки, над якою він руками рвав маленькі листочки, стояли в ряд кілька пляшок із оливковою олією й оцтом.

У якийсь момент він підняв запитальний погляд на Клауді­юса.

— Даруйте, — заговорив садівник. — Я просто хотів спитати... Мені сказали тільки одну кімнату для слуг приготувати, а вас четверо...

— А ми тут не ночуємо, — відповів гарною англійською китайський фахівець із салатів. — Ми тут поруч живемо, в Волтоні. Приїжджаємо, працюємо й їдемо.

Клаудіюс піднявся на другий поверх, у трапезну, де Інґрида ще раз витирала пилюку зеленою ганчірочкою.

— Китайці тут не ночують, — повідомив він. — Тоді кому потрібна ця кімната для слуг?

Інґрида дістала мобільник, набрала номер пакистанця Ахмеда й простягнула телефон Клаудіюсу.

— Спитай його!

— А я що, не сказав?! — здивувався пакистанець. — Значить, забув! Даруйте! Це для вас. Коли гості в домі, ви маєте ночувати там же. Про всяк випадок. Раптом їм щось забажається вночі!

— Для нас? — перепитала Інґрида й гмикнула. — Там же тільки ліжко і тумбочка!

Клаудіюс раптом допетрав, що він ще не бачив цю кімнату для слуг. Але бажання побачити її не виникло. Настрій трохи зіпсувався від розуміння того, що на час перебування в особняку гостей вони з Інґридою мають грати роль слуг. Але тут же в голові вишикувався ряд однокорінних зі «слугами» слів: послуга, обслуга, заслуга... І дурнувата посмішка, викликана цією лексичною грою, звернула на себе увагу Інґриди.

— Ти про що міркуєш? — спитала вона.

— Так так, якийсь дивний настрій, — зізнався Клаудіюс. — Прислуговувати нікому — гості цілком нормальні! А в такому будинку справді потрібні слуги або, як мінімум, дворецький!

Він озирнувся зусібіч, одночасно дивуючись, як природно виглядають розставлені навколо довгого столу куленепробивні крісла. Так само природно виглядав портрет пана Кравеця, що замінив суддю в білій перуці.

— Знаєш, що мене найбільше дивує? — Інґрида також озирнулася. — Тут немає жодного телевізора! Ти помітив, що в спальнях взагалі нічого немає! Навіть електрочайника!

— А навіщо тут телевізор, якщо його немає кому дивитися?! — Клаудіюс стенув плечима.

Розділ 45. Париж

На третій день перебування в лікарні голова Андрюса перестала боліти. Він лежав на металевому ліжку із загіпсованою лівою ногою, закріпленою тросом на кронштейні в підвішеному стані.

У цій палаті лежали тільки загіпсовані. Найближчий сусіда праворуч, бородатий і кудлатий, раз по раз кашляв і вертів головою, але не для того, щоб озирнутися, а немов намагаючись вивільнити шию з надто тісного коміра. Його постійні рухи і звуки дратували Андрюса. Придивившись, він, однак, справді побачив, що і горішня частина грудей, яка визирає з-під сірої ковдри, і частково шия були немов скуті гіпсовою конструкцією.

Перед обідом у палату зайшла із маленькою валізкою худенька струнка мулатка у форменій блакитній сорочці і таких же випрасуваних штанях. Присунула стілець до ліжка бородатого сусіди. Відкрила на колінах валізку. Витягнула легку зелену накидку, підіткнула її прямо під підборіддя пацієнта, горішні краї накидки підтягла вгору. І почала обстригати бороду.

Це видовище розважило та відволікло Андрюса. Він забув про поламану ногу, про головний біль, від якого ніколи раніше в своєму житті не страждав. Він дивився, як ця моторна та швидкорука дівчина, закінчивши з бородою, взялася за безлад на голові у сусіда праворуч. Його волосся здавалося помитим, але розчесати його повністю мулатці в блакитній лікарняній уніформі ніяк не вдавалося. І вона просто обстригала кожну гульку, в яку упирався її великий довгозубий гребінець.

— Ну як ви? — з іншого боку ліжка Андрюса прозвучало запитання англійською.

Андрюс обернувся. Поруч із ним, також на стільці, сидів чоловік-лікар у сніжно-білому халаті. В руках тримав ручку та пластиковий планшет із кліпсою згори, що утримувала на планшеті якийсь формуляр. «Як це я його не помітив?» — здивувався хворий.

— Вам, сподіваюся, вже краще? — спитав медик.

Андрюс скривив губи в якусь подобу гіркої усмішки. Він знав, як виглядає, знав, що синці ще вкривають обличчя, що зашита верхня губа спухла ще більше і випирає так, немов хоче перекрити ніздрі. Знав, що садно на скроні стало синювато-багряним. Знав, що будь-яка спроба напружити м’язи в правій нозі закінчувалася різким болем вище коліна. І, знаючи це, він губився в пошуках правильної відповіді на запитання лікаря. Але очі медика майже світилися добротою. Засмучувати його правдивою відповіддю не хотілося.

— Так собі, — після паузи сказав Андрюс.

— Зрозуміло, — закивав лікар. — Все ж таки це більше, ніж просто стрес організму. Струс мозку, забої обличчя, забиття грудної клітини, ребер, тріщина великої гомілкової кістки... Але все це лікується! А тепер давайте до формальностей, — він вказав поглядом на планшет із формуляром. — Як вас звати?

— Андрюс Янушавічюс.

Медик записав ім’я, показав його хворому.

— Там «йот» після «р».

Лікар виправив. Попросив повторити прізвище і, почувши його знову, засмучено похитав головою.

— Ви самі можете написати? — запропонував він.

Передав ручку, підніс планшет так, щоб Андрюсові було зручно. Показав, куди вписувати прізвище.

— А ось тут — адресу, — вказав пальцем наступну графу.

— В Литві чи в Парижі?

— А де ви живете?

— Зараз у Парижі.

— Пишіть паризьку. Далі — рік народження.

— Тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятий, — прошепотів про себе литовською Андрюс, заповнюючи формуляр далі.

— У вас є якась медична страховка?

— Жодної, — відповів пацієнт.

— Ага, — закивав задумливо медик. Помовчав секунд із два­дцять, міркуючи. — Гаразд, тоді я