Оксана Усенко - Відлуння, Оксана Усенко

Бохлейн деякий час задумливо спостерігав за ними, відчуваючи, що це видовище його чомусь бентежить. Щось з цією міграцією не так. Чому сальвахес полишили посеред сезону багату дичиною долину та попрямували в гори? Що вони тут забули? Чим харчуватимуться? І де їх головні мисливці? Чому жінки та діти відправилися в дорогу майже беззахисними? Бохлейн  нахмурився, зробив кілька знімків сальвахес та відправив їх в дослідний центр для вивчення. Можливо, хтось знайде пояснення дивній поведінці сальвахес. Ще раз окинувши поглядом долину чоловік повернувся на свій маршрут і скоро полишив материк  та помчав над морем. 

Приземлившись, чоловік з подивом виявив на порозі свого будинку Джат з потчею. Деактивувавши керування вімана, Бохлейн закинув на плече похідну сумку та попрямував до тітки Іради, відсторонено міркуючи про причину її візиту. Минуло вже досить багато часу з тих пір, як Ірада стала Рані. Відтоді Бохлейн з Джат мало спілкувався, хіба що знав, що тітка Іради досить часто нині літає до  Чхаттісгарха або Сваргемахала.

 — Бохлейне. Вибач, що без попередження, але маю прохання, — поспіхом почала Джат, нервово погладжуючи невелику чорну потчу, яка сиділа поряд з нею. Наскільки Бохлейн знав, ця потча деякий час жила з Ірадою, а потім одного дня полишила її та чомусь оселилася у Джат. Втім, потчі вільні й загадкові тварини, тому їх рішення не ставилися під сумнів і не критикувалися.

—  Яке? — Бохлейн поставив на поріг свої речі, відкрив двері, запросив жінку до будинку.

—  Склади компанію Бастет, доки я злітаю у Чхаттісгарх? Мені треба побачити Іраду. Вона останнім часом небагатослівна і на зв'язок виходить рідко, а я маю до неї нагальну справу. А ще… маю якесь погане передчуття.

— Передчуття? — уточнив чоловік роздивляючись короткошесту тварину, що свердлила його примруженим поглядом.

— Так, я знаю, як це звучить, бо я не декхаї, але ж ти знаєш, я в таке вірю, —  ніяково зітхнула жінка.

— Знаю. Гаразд.

— Дякую! —  полегшено видихнула Джат знімаючи зі своєї руки невеличкий комунікатор для зв’язку з потчею та застібаючи його на руці Бохлейна. Потча невдоволено зашипіла, махнула лапою з випущеними кігтями, демонструючи своє ставлення до ситуації. Втім, вона могла так і не старатися адже, як тільки комунікатор торкнувся руки Бохлейна, той одразу відчув широку гамму невдоволення тварини.

— Спробую порозумітися з нею, —  зітхнув Бохлейн усвідомлюючи, що доведеться кілька днів витратити на підбір правильних алгоритмів співіснування. Комунікатор дозволяв вловлювати емоції цих розумних та неймовірно чутливих тварин, відстежувати їх переміщення і навіть частково ними керувати (тобто повідомляти потчі свої бажання, що зовсім не заважало тварині їх ігнорувати), але для нормального співіснування з потчею потрібно було налаштуватися на спільну хвилю. А це зовсім не просто, навіть якщо потча дозволила вживити собі адаптер для комунікатора і добровільно погодилася тимчасово змінити супутника.

—  Бастет цілком самостійна, але їй потрібне спілкування. А до небесного міста  вона не хоче. Мабуть, тому, що в останній наш візит не поладнала з потчею Мохеджо й ледве вціліла, — винувато розвела руками жінка.

— Зрозуміло… — Бохлейн не те щоб не мав можливості відмовитися, радше не бачив підстав відмовляти. Він дійсно мав час і міг допомогти. До того ж йому навіть цікаво було провести час з потчею Іради, яка хоч і демонструвала невдоволення, але погодилася на такий експеримент. Що дивувало. До того ж ця ситуація давала шанс, почути щось про колишню кохану, яка з ним не спілкувалася з часів тієї давньої недолугої сварки. Бохлейну досі було дивно усвідомлювати, що він втратив Іраду через якусь дурну сварку. Він не раз думав, що, можливо, якби він тоді стримався, все було б не так. А може й ні… У офіційних новинах та повідомленнях Ірада в компанії Правителів чи Великого декхаї з кожним роком здавалася все більш недосяжною. Все менше вірилося, що колись ця велична краса в червоній короні запросто ганяла з ним на скейтах, чи спала на його плечі. Іноді Бохлейн зупиняв кадри й подовгу вдивлявся в обличчя Іради, намагаючись зрозуміти, чи щаслива вона. Джат казала, що щаслива. Йому хотілося у це вірити. Принаймні він себе переконував, що хотілося.

Джат поспішала, тож швидко пішла, пообіцявши по поверненню зазирнути та поділитися новинами. Бохлейн провів жінку розсіяним поглядом, міркуючи, що, за виключенням Джат,  статус Іради зняв всі обмеження з шанті, але це мало вплинуло на їх острів. Молодь і раніше не мала обмежень переміщеннями, а старше покоління встигло «врости» в ці острови, їх неспішний розмірений ритм життя, їх спокій та віддаленість.

В домі щось жалібно дзенькнула і Бохлейн поспішив перевірити, що вже не сподобалося потчі,  яка пішла діловито обстежувати його будинок. Жертвою виявився невеликий горщик, який заважав Бастет влягтися на підвіконні.

— Влаштовуйся, все до твоїх послуг, — тихо промовив Бохлейн присідаючи та збираючи черепки та землю. Рослина в горщику вже давно була ікебаною, проте викинути те, що колись подарувала йому Ірада, рука не піднімалася.

Потча повернула голову співчутливо подивилася на чоловіка і застигла статуєю, споглядаючи пейзаж.

Того дня Бастет спочатку довго сиділа застиглою статуєю на підвіконні, потім ненадовго зникла і повернулася аж ввечері. Спати вона, несподівано, вклалася біля ліжка Бохлейна, наче боялася, що він втече.