Ельма Кіраз - Називай мене Хаскі, Ельма Кіраз

Меліса зрозуміла мій нахабний натяк і підтримала його деякими словами, що я ледь стримався, щоб прямо в ту ж хвилину не рвонути до неї та не зробити те, про що вона казала. Поки ми розмовляли, приїхав водій, то ж довелось попрощатися. Але вона обіцяла якнайшвидше знайти для мене час.  
Додому я зайшов, відчуваючи страшенну втому. Але виявилось, що Софія ще не спала, а змушувала пані Аллу доганяти її по всьому будинку.

— Що це ти таке виробляєш? — з награною серйозністю спитав я.

— Тято, — дівчинка побачила мене та відразу побігла назустріч і кинулась з обіймами. 

Сам того не очікуючи, я підняв її на руки та теж обіймав. Вона приємно пахла дитячим милом та печивом. Софія так міцно тримала мене за шию, що навіть стало важко дихати. І знову щось дивне дуже відчутно змінилося всередині. Я згадав малесеньку Поліну. І уявив, що Софія теж була такою. Але тоді бачила дівчинку лише Інна та її батьки. А тепер вона зі мною. Моя дитина зі мною. Я її тато. Ми з Діаною обоє стали батьками. Серце забилось в грудях частіше від цього усвідомлення, але миттєво я відчув, що мені приємна ця думка. Що Софія моя донька. То ж я сильніше притис дівчинку до себе.

— Захаре Вікторовичу, вибачте, — пані Алла важко дихала через біг, — але вона не хотіла спати без вас. Як я не намагалась.

— Нічого страшного. Зараз я вкладу цю непосиду.

— Як там ваша сестра? Все добре?

— Так. Народила дівчинку. Така крихітна.

— Діцинка, — сказала Софія, — я діцинка.

— Так, — я посміхнувся і глянув у її величезні очі, — а тепер у тебе ще є сестричка. І скоро ми поїдемо до неї, добре?

Софія закивала головою, а я слабо посміхнувся. Як сильно може змінитися моє усвідомлення за такий короткий проміжок. Завдяки Діані, хто б міг подумати. І тепер те, що у мене є дитина, я сприймаю абсолютно інакше. Зрештою, година вже була пізня, то ж я пішов вкладати Софію спати і так й заснув поряд з нею на ліжку. 
Наступного ранку я вирішив зʼїздити до батьків, щоб обговорити з ними усі події, що сталися. Чомусь я не чекав нічого доброго від розмови з мамою. Та це все ж таки потрібно було зробити.

— Яка комедія, — мама скривилась, — зробили мене бабусею. Одночасно двоє.

— Ну, практично ти бабуся вже два роки. Софії два.

— Бідолашна Інна, — вона похитала головою, — вона не заслуговувала на таку долю. І ти ще тоді не заслуговував на неї.

— Не починай, будь ласка, — я нахмурився, — що сталося, те сталося.

— Тобі взагалі протипоказано заводити сімʼю. Бо на першому місці в тебе лише ти. І так завжди було, потім я просто втомилась з цим боротися.

— Краще поїдь до Діани. Вона питала про тебе.

— Не хочу, — фиркнула мама, — це не моя онука. Нагуляла десь дитину, а я маю з цим розбиратися? Нізащо!

— Вона не нагуляла її. Це дитина Єгора.

— Що!? — вражено спитала вона, — твого Єгора? Ти серйозно?

— Так. Що тут такого? — я сіпнув головою.

— З яких пір ти захищаєш її? 

— З тих самих, коли ти казала, що ми обоє твої діти і так буде завжди. Що ти любитимеш нас незважаючи ні на що.

— Це були дурнуваті слова…

— Мамо, годі! — я відштовхнувся від кухонної тумби та пройшов по кухні, — ти доросла людина. А поводишся, як ображена дитина.

— Захаре, бо я втратила дитину. Я бачила те бездиханне малесеньке тіло… Ти тепер маєш мене зрозуміти! Бо ти став батьком.

— Так. Став. І тепер я ще більше тебе НЕ розумію. Так, та дитина, на жаль, померла. Але ви подарували щасливе життя іншій. Такій же маленькій та беззахисній. Ти любила її, годувала, оберігала.

— Я думала, що зможу…— мама похитала головою.

— Ти поїдеш до Діани, мамо. Інакше я привезу тебе силою. Ти поглянеш на неї, на СВОЮ онуку і зрозумієш, як помилялася.

— Ти просто копія свого батька, — фиркнула вона, — вас обох слухати я точно не витримаю.

Мама втекла в іншу кімнату, а я лише втомлено провів рукою по обличчю. З нею неможливо розмовляти. Зрештою, я знав це. Але я мусив приїхати. В ту ж хвилину до мене зателефонувала мати Інни. Сказала, що її чоловіку вже краще, але попросила привезти з їхньої квартири деякі потрібні їм речі. Я погодився. І спитав, чи є в них ще якісь іграшки для Софії. Вона сказала, що повно, то ж я навіть мимоволі посміхнувся. Потім знайшов свою маму і знову пригрозив їй, що вона обовʼязково має поїхати до Діани, коли та повернеться з пологового додому. Мама обіцяла подумати. Але я впевнений, що тато зможе її переконати. На щастя, він не піддався на цю виставу і єдиний любив Діану весь час, в нього по відношенню до неї не змінювалось нічого. Він намагався донести це і до мене, та я не слухав його. У мене дуже довго була лише своя лінія. Був дурним та егоїстичним.