Аврелія Аверлі - Подаруй мені ніч, Аврелія Аверлі

Цинізм Громовенка не має меж. Так нахабно говорити про коханку не кожний зможе. Принаймні тепер він не заперечує її наявність. Я розвожу руками:
— Не хотілося слухати твої чергові казки. Я повірила тобі, а ти весь час брехав.
— Як розлучені? — Роман безцеремонно вклинюється в розмову та говорить розгублено, — Офіційно? Я не пам'ятаю.
— Поки не офіційно, але це немає значення. Це лише питання часу, — наче злочинниця, виправдовуюся перед чоловіком, — ми розлучилися.
Роман хапається за стіну. Обличчя виказує розгубленість:
— Але чому? Я не розумію. Я тебе кохаю.
Лук'ян пирскає від сміху. Не знаю, що його розсмішило. Освідчення Романа прозвучало щиро. Громовенко хитає головою:
— Не кажи дурниць. Кохану дружину не продають за борги.
— Досить, Лук'яне! — не витримую та суворо дивлюся на чоловіка, — тобі краще піти.
— Але чому? Я ж тобі пояснив, ніякої помсти немає, мої почуття щирі.
Лук'ян дивиться на мене очима сповненим надій і хочеться йому вірити. Проте, якби він мене кохав, то припинив би всі стосунки із Зоєю. Я ловлю його погляд на своєму декольте й поправляю халат.
— Зоя і далі житиме в особняку?
— Так, а де їй ще жити? — Лук'ян стискає плечима, а мене обурює його нахабство.
Заради мене він не бажає відмовитися від неї. Отже, ніяке в нього до мене не кохання. Брехло! Я ледь стримую сльози й не розумію чому так боляче. Груди пронизують невидимі нитки та заважають дихати. Я вказую йому рукою на двері:
— Йди, Лук'яне. Це кінець, — цими словами сама вириваю собі серце.
Він не йде. Нерухомо стоїть та наче на щось чекає. Стискає водночас бажані й ненависні вуста й не зводить від мене довірливого погляду:
— Ти повернулася до Романа?
— Ні, ми не разом. Я підшукаю квартиру і з'їду.
— Тоді що? — у відповідь на мої слова, Лук'ян гаркає наче скажений звір. Закривається долонею у волосся та проводить рукою донизу, — чому ти не бажаєш повернутися до мене? Я ж усе пояснив, мої почуття щирі.
— Не смій казати про почуття, — сама себе не контролюю і переходжу на крик, — якби ти мене кохав, то відмовився б від Зої. Як ти це собі уявляєш? Житимемо втрьох?
— Не обов'язково, — Лук'ян хитає головою, — ми можемо й надалі жити у квартирі, якщо ти не бажаєш бачити Зою. Я лише зрідка навідуватимуся до неї.
Злість котиться венами. Те, що пропонує Лук'ян неприпустимо. Не розумію, як у нього язик не відпав після сказаного. Я штовхаю його у груди:
— Йди, Лук'яне. Мій чоловік має бути тільки моїм. Повністю. До кінчиків пальців. Я не ділитиму тебе із Зоєю чи з кимось іншим.
— До чого тут Зоя? Мова йде про нас.
Громовенко вперто не бажає чути моїх слів. Я виштовхую його за двері, а він зовсім не пручається. Не можу стримувати сліз, котрі котяться обличчям. Зачиняю двері перед його носом та прокручую ключ у замку. Хапаюся долонею за рота, опускаюся на підлогу. Ридання виривається з грудей, а серце наче вирвали живцем. Тепер замість нього там кривава рана, яка не припиняє кровоточити. Роман сідає біля мене:
— Аліно, ти що покинула мене заради нього?
— Ні, — шморгаю носом та хитаю головою, — це ти вигнав мене до нього. Ти заборгував Лук'яну значну суму. Громовенко пробачив тобі її в обмін на ніч зі мною. Після всього, ти мене прогнав.
— Я не міг такого зробити. Я тебе кохаю.
— Але зробив, — підводжуся на ноги та витираю сльози, — я не житиму з тобою. Може пощастить і сьогодні я знайду квартиру.
Йду до ванної та зачиняюся там на деякий час. Вмиваюся, привожу себе до ладу, та намагаюся склеїти своє серце по частинках. Лук'ян. Не вірю, що сьогодні бачила його востаннє. Його зрада вбиває мене. Я спустошена і не уявляю, як жити далі.
Через деякий час трохи заспокоююся. Обіцяю собі більше ніколи не довіряти Громовенку. Розумію, що ванна не сховає мене від реальності. Неохоче натискаю на ручку та штовхаю двері. Виходжу на коридор. З кухні доноситься шурхіт. Йду туди та бачу Романа. Однією рукою він намагається відкрити пакетик з чаєм. У нього не виходить і він допомагає собі зубами. Я не витримую та підходжу до нього. Забираю пакетик, відкриваю і роблю йому чай. Чоловік замріяно дивиться на мене:
— І що я б робив без тебе?
— Мабуть, залишився б без чаю.
— Не факт, — Роман посміхається, — може я б прогриз пакетик як миша.
Наливаю воду у чашку й намагаюся не дивитися на чоловіка. Попереду у нас непроста розмова і я не знаю з чого розпочати. Зрештою зважуюся:
— Мені шкода, що ти нічого не пам'ятаєш. Мабуть, ти зрозумів, що ці дні я жила з Лук'яном. Ми з тобою не пара. Сьогодні займуся пошуком житла.
— Не поспішай, — чоловік бере мою долоню та підносить до вуст. Повільно цілує, не відводить погляду від моїх очей, — ти моя кохана. Хай що сталося між нами, але, гадаю, нам варто спробувати спочатку.
— Це буде зайве. До тебе пам'ять може повернутися будь-якої миті, а разом з тим і злість на мене. І коли це станеться, я не хочу, щоб ти знов мене прогнав. Краще я піду сама.
— Я тебе не прожену. Обіцяю, щоб я не згадав, не прожену.
Його очі виказують щирість. Він торкається пальцем до моєї щоки та повільно проводить вниз, рухаючись до вуст. Нахиляється і це миттю протвережує мене. Знаю, якщо зараз дам слабинку, це стане початком кінця. Я махаю головою:
— Це не важливо. Нам потрібно рухатися далі. Я піду, пошукаю квартиру.
Впевнено прямую до спальні та застелюю ліжко. Роман за мною не йде і за це я йому вдячна. Одягаюся, наношу мінімум косметики. Переглядаю кілька оголошень про оренду житла і зупиняюся на варіантах про підселення. Телефоную та домовляюся про зустріч. Вислизаю з квартири. У животі шкребе від голоду. Заходжу у кафе та швидко снідаю.