Аврелія Аверлі - Подаруй мені ніч, Аврелія Аверлі

Аліна
Сьогодні неділя і я дозволяю собі поспати більше, ніж зазвичай. Насправді зовсім не хочу прокидатися та повертатися до жахливої реальності. Роман копошиться у ванній і я розлягаюся на все ліжко. Вчора ледь не припустилася фатальної помилки. На щастя, вчасно спам’яталася та зупинила Романа. Зараз радію, що між нами не було близькості. Дзвінок у двері змушує здригнутися. Невдоволено хникаю. Мабуть, батьки Романа прийшли. Звісно я їх чекаю, але не так рано. Встаю з ліжка та накидаю на себе халат. Йду до дверей, відчиняю квартиру й застигаю на місці.
Замість свекрів бачу Лук’яна. Він жадібно торкається поглядом моїх ніг, рухається доверху, на мить затримується на декольте, зупиняється на моєму обличчю та залишає після себе вогняні сліди. З жахом усвідомлюю, що я скучила. Ледь стримуюся, щоб не кинутися йому в обійми. Він стоїть перед мною красивий, доглянутий, а я замотана у домашній халат з кублом на голові. Непричесана, невмита, без жодної краплі макіяжу на обличчі. Мене не має бентежити, що подумає Лук’ян, проте хотілося постати перед ним вродливою. Чоловік заглядає в коридор:
— Впустиш?
Я знаю, що нам потрібно поговорити. Наївно було надати, що Лук'ян дасть мені спокій. Він мститиметься до кінця. Я роблю крок вбік:
— Так, це ж твоя квартира. Роман про це не знає і я прошу нічого не казати йому. Ми звільнимо квартиру, коли скажеш.
— Яке в біса ми? — чоловік хапає мої руки та притискає до себе.
Знайомий аромат парфумів лоскоче носа, темні очі пропалюють поглядом, а гарячі дотики змушують серце тріпотіти. Він нахиляється надто близько. Зупиняється у кількох сантиметрах від мого обличчя та шепоче на вухо:
— Невже ти так швидко забула все, що було між нами й повернулася до цього невдахи?
— А що між нами було? — намагаюся висмикнути долоні, проте вони наче приклеїлися до Лук'яна. Чоловік міцно мене тримає і я залишаю марну спробу, лише трішки відхиляюся, — обман, брехливі зізнання у коханні та жага незрозумілої помсти.
— До чого тут помста? Я хочу помститися не тобі чи твоєму батьку, а Охтиренку. Саме через нього мене ув'язнили. Все, що сказала тобі Зоя — неправда.
Мені хочеться вірити його словам. Не терпиться пірнути у теплі обійми, притулитися до мужніх грудей, та зцілитися поцілунком. Але не бажаю бути обманутою. Коли випливає правда, стає надто боляче. З ванної кімнати виходить Роман. У легких штанах, футболці та перемотаною рукою, одразу зупиняється на порозі.
— Аліно, у нас гості?
Лук'ян відпускає мене та невдоволено буркає:
— Не гості. Я прийшов забрати свою жінку.
— А що ваша жінка робить у нас? Ви, мабуть, помилилися адресою тут нікого немає лише я з дружиною.
— Ти знущаєшся? — Лук'ян супить брови, а я не розумію чи Роман не жартує.
— Ні, — Роман залишається серйозним, — вибачте, але від недавнього часу я нічого не пам'ятаю про два минулі місяці свого життя. Але вас я згадав. Ви були в лікарні з Аліною. Хто ви?
Лук'ян недовірливо хмикає, дивиться з підозрою, наче у чомусь звинувачує чоловіка. На його обличчі з'являється хитрий вискал і я розумію, що він замислив якийсь підступ. Громовенко простягає руку:
— Лук'ян Громовенко, чоловік твоєї колишньої дружини.
Своїми словами прибиває мене до підлоги. Стою, не рухаюся, шокована його відвертостями. Ми наче розійшлися, а він ошелешує такими новинами. Роман недовірливо зіщулює очі та подає ліву руку, оскільки права надійно закріплена у гіпсі.
— Ви щось плутаєте. У мене немає колишньої дружини, лише теперішня і єдина.
— Немає у тебе дружини, ви розлучилися і я тепер я зустрічаюся з Аліною, — Лук'ян не стримує гніву і сердито говорить.
— Он як? — брови Романа повзуть догори, — тоді чому вона спить зі мною?
Громовенко напружується. На його обличчі загострюються вилиці, а губи стискаються у тоненьку смужку. Здається чоловік на межі й ледь стримується, щоб не накинутися на Романа. Я роблю крок та стаю між чоловіками. Мабуть, настав час озвучити правду:
— Романе, ми справді розлучилися. Це те, що я намагалася тобі сказати. Я зустрічалася з Лук'яном, але у нас нічого не вийшло.
— Чому не вийшло? Вийшло! — Лук'ян говорить з натиском у голосі, ніби прагне переконати всіх у своїх словах і навіть себе, — ми були щасливі. Перш ніж тікати з дому, тобі варто було поговорити зі мною. Ти повірила Зої, а вона зробила власні хибні висновки. Вона навіть не знала, що я зустрічаюся з тобою.