Джессіка Таунсенд - Невермур. Випробування Морріґан Кроу

Ця думка перевернула щось усередині неї, наче тварина, що зачаїлася там, збиралася вирватись у неї з грудей. Вона опустила свою склянку. Брязнула об поверхню.

— Я хочу додому.

Ці темні важкі слова вирвалися з її вуст, перш ніж вона подумала про це. Вони зависли в повітрі.

— Додому?

— Назад до Джекалфакса, — уточнила вона, хоча знала, що Юпітер зрозумів, що саме вона мала на увазі. Він був спокійний. — Я хочу назад. Зараз. Сьогодні вночі. Я хочу сказати своїй родині, що жива. Я не хочу до Товариства Дивообраних, і я не… — Слова не виходили назовні, вона боролася з кожним звуком. — Я не хочу більше жити в готелі «Девкаліон».

Останнє було неправдою, але їй здалося, що буде простіше, якщо Юпітер так думатиме.

Морріґан любила «Девкаліон», але скільки б кімнат і зал у ньому не було, він не був достатньо великим, щоб вмістити в собі її дедалі більший страх перед Випробувальним Показом. Її тривога була наче монстр, наче привид, що бродив у стінах готелю, просочуючись у її кістки так глибоко, що вона ніколи більше не змогла б по-справжньому зігрітися.

Вона чекала, коли Юпітер щось скаже. Його обличчя було безпристрасним і настільки напруженим, аж їй здалося, що воно може тріснути, наче порцелянова маска. Він довго дивився на вогонь.

— Ну добре, — нарешті сказав він. — Ми зараз же поїдемо звідси.

Розділ дев’ятнадцятий. Павутинна лінія

— Ще далеко?

— Не дуже. Не відставай. — Юпітер спускався тьмяним тунелем із його вицвілими кахлями і миготливими лампами вгорі, йдучи своїми звичайними кроками, поки Морріґан бігла підтюпцем, намагаючись устигати. Вона весь час вдивлялася в його обличчя, але не могла нічого прочитати.

Він майже нічого не говорив, тільки сказав Фенестрі, куди вони збираються. Диво-кішка подивилася на нього з тривогою і — на превеликий подив Морріґан — зі смутком. Вона нічого не сказала, але, коли Морріґан ішла за Юпітером до вхідних дверей, Фен ніжно підштовхнула її своєю великою сірою головою і видала тихий скорботний звук. Морріґан відчайдушно закліпала, стиснула в руках свою парасольку, але не озирнулась.

Вони йшли темними вуличками, потім доїхали Парасольковою залізницею до найближчої станції Дивополітену і почали спускатися довгими тунелями і сходами. Крізь приховані двері пробиралися темними брудними коридорами, йдучи шляхом, яким Морріґан ще ніколи не ходила, але Юпітер, здавалося, знав його напам’ять.

Через двадцять хвилин і нескінченну кількість поворотів вони зайшли в глухий кут і зупинилися на порожній платформі. Постери, що висіли на стінах, були вицвілі, потріскані та старі й рекламували продукти, про які Морріґан ніколи не чула.

На табличці в них над головами було написано, що це відправний пункт Павутинної лінії.

— Ти впевнена? — Юпітер не зводив очей із кахлів підлоги. Його голос був тихий і відбивався від печеристих стін. — Ти не мусиш цього робити.

— Я знаю, — сказала Морріґан. Вона подумала про Готорна, про те, що ніколи не попрощається з ним, своїм найкращим другом, і про Джека, який спить у «Девкаліоні» й не знайде її вранці, — і раптом відчула смуток. Вона відкинула ці думки і поставила на них крапку. Вона не могла залишитись і спостерігати, як Юпітер втратить усе через неї. — Я впевнена.

Юпітер кивнув і простягнув руку, щоб забрати в неї парасольку. Морріґан міцно тримала її.

— Чи можу я забрати…

— Вона повинна залишитися тут. На жаль.

Морріґан відпустила руку. Коли Юпітер повісив парасольку зі срібною ручкою над рейками платформи, вона відчула розчарування та образу. Це мав бути її подарунок на день народження, врешті, у неї стільки гарних спогадів, пов’язаних із цією парасолькою. Стрибки з даху «Девкаліона», польоти над Старим Містом на Парасольковій залізниці. Відкривання Зали Тіней. (Коли Морріґан нарешті запитала про неї, Юпітер зізнався, що він думав, що це буде досить весело, і вже давно чекав, коли вона зрозуміє, що має секретний ключ до секретної кімнати. Він сказав, що якби вона була трохи більш допитливою, то знайшла б її набагато швидше.)

— Готова? — Він узяв її за руку, і вони переступили жовту лінію на самісінькому краю платформи. — Заплющ очі. Тримай їх заплющеними.

Морріґан послухалась. Повітря було нерухомим. Довгу хвилину тривала тиша.

Тоді здалеку вона почула звук — дедалі гучніший — поїзда, що стрімко набирає швидкість. Її обдало холодним повітрям з тунелю, і вона почула, як поїзд зупинився прямо навпроти неї й відчинив двері.

— Ступай безстрашно, Морріґан Кроу. — Юпітер стиснув її руку і завів усередину.

— Можна розплющити очі?

— Ще ні.

— Куди ми їдемо? Що таке Павутинна лінія? Вона доправить нас прямо до Джекалфакса чи треба буде переходити?

— Тихо. — Він знову стиснув її руку.

Поїздка була коротка — лише декілька хвилин, — але Морріґан відчула, як нудота підступала їй до горла, коли поїзд хитався з боку в бік. Їй хотілося розплющити очі.

Поїзд зупинився. Двері відчинилися. Морріґан з Юпітером вийшли на холодне, колюче повітря, що пахнуло дощем і багном.

— Розплющуй очі.

З ниючим жахом глибоко в серці Морріґан зрозуміла, що опинилася перед вхідними дверима маєтку Кроу. Вона вдома.

«Це те, чого ти хотіла», — нагадала вона собі.

Усього за декілька хвилин Павутинна лінія відвезла її з Невермура до самого Джекалфакса. Морріґан озирнулася, але поїзд уже зник. За спиною були тільки високі залізні ворота, що відділяли маєток Кроу від лісів позаду. Вона похитала головою. Це було неможливо.

Згори на неї дивився знайомий срібний дверний молоток у вигляді ворони. Вона підняла руку, щоб постукати, але Юпітер пройшов прямо крізь тверді дерев’яні двері та зник.

— Неможливо, — видихнула вона.

Юпітер простягнув руку назад і затягнув її до тьмяно освітленого коридору будинку її дитинства.

— Як це… як… що зараз сталося?

Юпітер скоса дивився на неї.

— Технічно ми все ще в Невермурі. Принаймні наші тіла. Павутинна лінія мала бути виведена з експлуатації, але, як загальнодержавний дослідник із секретним допуском дев’ятого рівня, я маю… деякі привілеї.

Морріґан подумала, чи можуть його арештувати за такі «привілеї».

— Як ми можемо все ще бути в Невермурі? Ми стоїмо в будинку моєї бабусі.

— Не зовсім. Ми подорожуємо по Павутинню.

— Що це?

— Це все, це… як пояснити? — Він зупинився і глибоко вдихнув, дивлячись угору. Морріґан згадала, як раніше він уже намагався пояснити їй це, і йому це зовсім не вдалося. — Ми всі є частиною Павутиння, і Павутиння навколо нас. Те, що я можу бачити, — твої погані сни, наприклад, або історію певного зеленого чайника — це все існує в Павутинні, ніби маленькі невидимі ниточки, вплутані в широку, приховану мережу, яка все поєднує. Павутинна лінія просто дає нам можливість подорожувати цими ниточками за нашим