Аманді Хоуп - Таємниця Чорного Дракона, Аманді Хоуп

Глава 40

- Дуже добре, Теозо, - посміхнулася я заспокійливо, а в голові вже заворушилися коліщатка, закрутилися думки. Свій чоловік у будинку Чорного дракона мені не завадить.

- Розкажи мені трохи про свого пана.

Після моїх слів її обличчя перекосило від переляку, і я швидко додала:

- Не бійся, ніякі його таємниці мені не потрібні. Розкажи, яка він людина. Що являє собою його магія. Я зовсім нічого не знаю про це ... - мало не ляпнула "світ", але вчасно виправилась: - місце.

- Я навіть не знаю… - вона зам'ялася, опускаючи погляд.

Ясно! Дракона вона боїться більше, ніж вдячна мені. Ну, це якраз зрозуміло. Як розговорити її, ось у чому питання.

- Гаразд, - я вдала, що здалася. - Ні так ні. Мені вже час йти, а ви тут посидіть чайку попийте.

І вирушила на вихід, Мірана побігла мене проводити. Біля входу, я пригальмувала, хотіла їй натякнути, щоб гарненько попліткувала з новою знайомою, але моя служниця виявилася дуже кмітливою. Підморгнувши мені, вона запевнила, що все зробить у найкращому вигляді.

Коридором я йшла, підступно посміхаючись. Я зовсім не добродушна простушка, той, хто думає, що легко зі мною впорається – глибоко помиляється.

Взявши з собою в дорогу іншу дівчину, яка прислуговувала в будинку лікаря, без супроводу знатним дамам тут не годиться гуляти, я вирушила на зустріч з третім принцом.

Його слуга неухильно йшов за нами, мабуть, боявся, що втечемо по дорозі. Ми майже дісталися альтанки, в якій минулого разу зустрічалася, як він, власною персоною, зненацька з'явився прямо на нашому шляху.

А казали, що він ще не повернувся з учорашнього вечора, отак і вір людям. Я так сподівалася трохи походити кругами і, вдавши, що не дочекалася, повернутися додому.

- Ваша високість! - вклонилася, вітаючи.

- Пані Алана, - відповів він легким кивком і, вказавши рукою на стежку, додав: - Прогуляємось?

Прозвучало це швидше як наказ, ніж прохання.

Я пішла трохи вперед, Дракон за мною, служниця відстала на пристойну відстань.

- Чув, ви познайомилися з молодшими принцами, - почав його високість.

Як швидко тут плітки поширюються, не інакше, як повітряно-краплинним шляхом.

- Так, - відповіла байдуже, крокуючи стежкою. – Милі дітки.

На мою простодушну фразу, Чорний зупинився і несподівано розреготався, та так заразливо, що я, як не намагалася, не змогла стримати посмішки.

- Вибачте, - переставши сміятися, вибачився він. – Просто їх ще ніхто не називав «милі дітки».

Тяжко зітхнула. Я, мабуть, ніколи не зможу пристосуватися до цього світу, тому, плюнувши на все, вирішила бути сама собою, нехай вони до мене пристосовуються. Якщо щоразу переживатиму, і як би чогось зайвого не сказати, нервовий розлад отримати можна.

- А що тут такого? – перепитала зухвало. – Діти, як діти. Одне погано, у такому юному віці надані самі собі. Це не добре, що діти залишаються без батьківського піклування.

Чорний дракон несподівано став серйозним, дивився на мене довго, я вже почала хвилюватися, пізно згадавши, що він виріс на самоті, і, мабуть, ця травма залишилася на все життя.

Але подальша наша розмова витіснила начисто будь-який мій прояв жалю до цієї нестерпної людини.

- То ви стверджуєте, що вперше отямилися, на дорозі, де вас зустріли мої люди? – спитав раптом, різко перевівши розмову на іншу тему, чим привів мене в повне замішання.

- Так! - відповіла суто на впертості, не встигнувши навіть подумати.

- Але на той момент ви вже були одягнені у чоловічий одяг? - одразу видав цей «Шерлок Холмс у чорному».

Уф! Мене одразу ж кинуло в холодний піт.

- Так, - знову брякнула я і почала плутано пояснювати: - Я прийшла до тями, навколо трупи, страшенно злякалася ...

Перед очима постала картинка спогадів, як я вийшла з лісу і побачила мертвих людей, видовище не для людей зі слабкими нервами.

- Чому ви йшли з лісу? – несподівано запитав мені принц, і я завмерла вражено.

Він що, не тільки читає думки, ще й може бачити те, що бачу я?

- Я такого не говорила, - видавила з себе, розуміючи, що була надто наївна і мої знання про його здібності дуже обмежені. Волосся від страху на голові стало дибки.

- Так?! – легко промовив він. - Значить мені здалось.

А в очах стільки єхидства, наче він мене вже обіграв.

Та тільки це була помилка, я відреагувала на виклик злістю. Це ще не повний провал, я все одно викручусь. Просто тепер треба пам'ятати, що за принца, в думках тільки на рідній мові висловлюватися. І краще матюком, щоб зовсім нічого не зрозумів. Мені приємніше і спокійніше, і йому той ще ребус.

Вголос висловлюватися не стала, тільки в голові чемно розповіла, куди йому краще вирушити, і точний шлях розмалювала. Але, принц, на жаль, на мої думки не відреагував, а продовжив крокувати вперед.

Нічого іншого не залишалося, як піти за ним. Наша розмова, як я зрозуміла, на цьому не закінчилася.

В очікуванні чергової каверзи, свердлила його спину злим поглядом. Дракон раптом обернувся, і повів плечима.

- Здалося! - видав дивне, і пояснив:

- Думав, що в мене між лопатками стріла застрягла, вогнем це місце горіло, а ні, здалося.

"Дуже смішно!" – пирхнула я уїдливо.

Він посміхався, дивлячись мені в очі, такий собі мачо, іноземного походження. Ох! І не люблю таких типчиків.

Чи то мене нечистий смикнув, чи пригод здалося мало, почала представляти в голові забавну картинку:

Чорний дракон, прив'язаний до дерева, зовсім безпорадний і нещасний. І я з метальними ножами, ні краще, зі стрілами гри «Дартс», цілюсь у нього з невеликої відстані. Ще рота йому заклеїти, щоб не кликав на допомогу. А він плаче, виривається...»

- Яка ви кровожерлива! - промовив на це його високість і підійшов впритул.

Моє серце одразу кинулося до п'ят. Що за дивна манера розмови підбиратися до співрозмовника так близько, щоб майже носи торкалися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍