Інна Земець - Збій системи, Інна Земець

Витримав паузу кілька секунд, продовжив.

      - За добу матиму тест ДНК, сам сумнівів не маю і ти переконаєшся.

      - Це не важливо, Гліб, дай мені простір і лиши мене в спокої.

      - І скільки часу тобі потрібно?

Хотіла сказати до кінця віку, а вимовила: «Не знаю». Не хочу довгих розмов, сил на них не висчтачить. Та його така відповідь не вдовольнила.

      - Більшість твоїх речей вдома лишилась.

      - Вони мені не потрібні, може винести на смітник – мені байдуже.

       - Вони тебе чекатимуть. І я.

Я більше нічого не казала, його справа, чи повірить чи ні.

       - Питай що хочеш, якщо ще цікаво щось дізнатись, - щедро запропонував Гліб.

       - Не цікаво, вже і так дізналась більше ніж хотіла, але пізніше ніж того потребувала. І мені питань не став, - випередила його на секунду до того, як з його вуст слова злетіли. – Не хочу з тобою розмовляти.

         - Все одно доведеться – я так просто не відступлюсь.

Рано чи пізно відступиться, а поки простіше лишити йому ілюзію, що це не крапка, а пауза. Це не брехня – зручний вихід з ситуації. Зрештою, замовчувати це не його прерогатива, а урок який я засвоїла. Виразно на годинник поглянула і вказала рукою на двері.

       - У мене безліч справ, Гліб, у тебе також робочий день – давай не заважати один одному.

       - Я повернусь, Аня, - підійшов і до моїх пальців потягнувся. – Я тебе не відпущу.

       - Дякую, що попередив, - руку від нього відвела. - А зараз – не затримуй мене.

Підштовхнула його в плече і до дверей погнала, на порозі затримався, обпік поглядом.

        - Ми все виправимо.

Відповіла мовчки, дверним замком клацнувши. Ніяк не можу той «контейнер» з пам’яті вигризти, а що точно і не зможу, то це усвідомлення, що на чуже зазіхнула. Кому формальність, а кому принципи. Я давно небагато в житті маю, відтепер може лиш їх тільки. Коли ми з батьками переїхали в інше місто, починати все з нуля довелось – солодким життя вже назвати не вдавалось, навіть простим не було. Спочатку до знайомих прибились, потроху стали на ноги підійматись, та разом з тим шляхом батько наліво вирішив звернути. Може, легшого життя шукав – його дівка від нього багато не просила, не те що потреби дружини з двома дітьми. Мати швидко таку-сяку роботу собі знайшла, я згодом теж – коли рука зажила і рухливість повернулась. Мама весь час обіцяла, що скоро розбагатіємо і нерв перешиють і пластику зробиму – приберуть все начисто і знову на скрипці гратиму. Я сміялась у відповідь – це і дійсно не було мені вже потрібно, зовнішнє зникнути може, а спогади ніколи. Та і яка там скрипка, коли життя з нуля в чужомі місті починаємо? Нюся ще в школі навчалась, батько призвичаювався працювати від зарплати до зарплати, на цінники в магазині уважно дивитись, міським транспортом користуватись. Розраду, мабуть, тільки в хмільному блуді з молодицею і знаходив. Мама не стерпіла його загул – виставила разом з речам, яких зовсім обмаль було. Нам казала, що все добре, та ні я ні сестра в це не вірили, як би не намагалась нас в тому переконати. Інна не дізналась – мала ще була, а я зрозуміла – ми з рідного міста, не вчотирьох, а вп’ятьох виїздили. Сама про все теж не одразу допетрала, лиш коли мати в лікарню на швидкій відбула. В ту ніч ми з малою лишились вдвох в жіночому царстві однокімнатному, а коли мама повернулсь стало ясно що і більше трьох нас вже не буде. Не знаю, чи сама мама батькові сказала, чи як інакше довідався, що міг шанс ще раз батьком стати, але протверезів після того. І знайду свою забув, і свою жалюгідність вирішив покинути, і всерйоз за справи взятися. Мати його згодом назад прийняла, та не знаю чи пробачила. Таке не забувається ніколи. Я не забула. Може б і не нагоняла собі зараз такої драми – не знаю, та маючи такий багаж інакше відреагувати не змогла. Боліло так, наче грудну клітину консервним ножем відкрили і сіллю з перцем присипали. Ввечорі отримала повідомлення: «На добраніч» і одразу в чорний список номер скинула - не відповідатиму. Да ранку безсонної ночі дійшла висновку, що не маю морального права так з Глібом чинити. Він для мене зробив більше ніж могла сподіватись і навіть посміла б колись просити – повернув мені частину життя, витерши начисто спогад разом із його творцем, прибрав і на себе це записав, мені рахунку не виставив. Про решту вже і нема сенсу казати – за все йому маю вдячна бути. Майже. Та хоч і схильна по-життю до почуття провини, а зможу з місця у вірному напрямку зрушити, лише якщо він не просто попросить вибачення, а дійсно зрозуміє, в чому причина. Ми з ним останні місяці поруч більше часу разом, ніж окремо, хіба не зрозуміло, що якщо є якісь сумніви, то потрібно спитати? Сама теж не дуже в його минуле лізла, та мовчала, бо не знала що саме з’ясовувати треба – щодо розлучення жодних сумнівів не було. А от про першу дружну з іншї причини не розпитувала, бо бачила, що стару глибоку рану ятритиму, чекала коли сам схоче розповісти. Гліб інакші міркування мав. Покрутив здогадки у мізках і вирішив великодушно мені не згадувати те, за що і вибачатись не було потреби. Не згадував, а таки і не забув – все вилив на мене, як до довгої розмови дістались. Наступного дня на пошту результат з лабораторії прилетів – і сама знала, що він негативний буде, тому не відкривала навіть. Адресат і в пошті в чорний список відправився. До кінця тижня вже в тиші прожила. Хоча яке то життя, коли ледь ноги тягнеш і болить так, що вити хочеться? Сама себе переконувала, що як знову до мене заявиться – не виганятиму, дам час щоб всі крапки розставити, як що не допетрав – поясню. Зрозуміє – може буде діло, а ні – то… Подумаю про це потім.