Зигмунт Мілошевський - Безцінний

Вечеряючи, з подробицями розповіли про свої пригоди. Поява знімків у Польщі, створення спеціальної команди, експедиція по Рафаеля, авантюра в Нью-Рошелл, яка мало не закінчилася трагічно. І яка довела, що, по-перше, Рафаель був фальшивим, а по-друге, що все це сталося не випадково. Було старанно підготовленою містифікацією, яка мала не допустити можливості знайти справжнього Рафаеля. Такою була їхня теорія. Хоча й не могли пояснити, чому хтось мав бути настільки зацікавлений у цьому, щоб вдаватися до такого хитромудрого ошуканства.

— Ви з глузду з’їхали? — запитав Борґ. — Справді вважаєте, що на вас полює супердержава, щоб ви не знайшли чотирьохсотлітню дошку? Супердержавам начхати на такі речі. Якби Рафаель був у них і вони вважали, що його виявлення може їм зашкодити, вкинули б його до грубки і забули б. Має бути щось інше, щось, до чого пошуки картини можуть вас привести.

Це звучало логічно.

— Ви маєте перестати думати про Юнака, це вас засліплює. Ви його вирвали з контексту разом із його ренесансною красою, і вважаєте, що він знає відповіді на всі запитання, бо все крутиться навколо нього. Що досить абсурдно. Юнак — це картина, продати яку найскладніше у світі, невідомо, скільки вона коштує, до того ж невідомо навіть, чи це картина Рафаеля, бо вона не підписана і з очевидних причин ніколи не проходила сучасної експертизи.

Борґ підвівся з-за столу й почав збирати тарілки. Ґмітрук швидко встав, щоб допомогти, і Лоренц подумала, що він, певно, багато років був одружений.

— Вашу помилку можна пробачити тільки тому, що мистецтво, як це не парадоксально, є до біса національним, навіть найбільші космополіти дивляться на нього крізь призму нації. Картина «наша», бо художник походить звідси. Або картина «наша», бо тут висіла. Або «наша», бо тепер тут висить, засвідчуючи масштаб і значення якоїсь колекції. Тому «ваш» — це для вас однаковою мірою і Матейко, і Віт Ствош, і Мемлінґ із Гданська. І, звичайно, Рафаель. Національне ототожнення у мистецтві є важливішим, ніж його краса. Але це окрема тема.

Борґ замовк, зневажливо махнув рукою і поправив окуляри, що сповзали з носа.

— У своєму зацикленні на Рафаелі ви поводились як дикуни. Здивування, засліплення й цілковите нерозуміння. Уявіть собі, що літак робить аварійну посадку в пустелі, й щоб урятувати всіх пасажирів, треба замінити, приміром, клапан. Але єдину запаску викрадає місцевий дикун з кілограмом дерева в носі й забирає її в своє поселення, де клапан стає оздобою його скарбів поряд з виделкою й одноразовою прокладкою. Пасажири й екіпаж літака не здаються, намагаються цей клапан викрасти, з розпачу готові вдатися до всіх засобів, включно з крайніми. А дикуни страшенно ображені, бо не розуміють, що клапан — це щось більше, ніж їхній сільський скарб, це частина більшого цілого, яке для інших важить набагато більше. Ви, як ті дикуни, по-сільському обмежені, як це буває у випадку молодих, закомплексованих і непевних у собі народів.

Лоренц хотіла запитати по суті, чи припускає Борґ, що «Портрет Юнака» є елементом більшої мозаїки, натомість у неї зовсім несподівано вирвалося:

— А ваша диво-дівчина? Теж по-сільському обмежена? Їй вистачило кілька місяців ув’язнення, щоб через осмос[67]заразитися польщизною?

Вигляд у Борґа був розгублений. Він повернувся до них спиною, протер дерев’яну стільницю, поправив склянки на сушарці. Трохи подивився на сніг, який шалено вирував за вікном. Нарешті обернувся й стурбовано глянув на Лізу.

Лоренц зрозуміла й істерично засміялася.

— Ну звісно ж, як я могла бути такою дурною! Найвідомішу злодійку світу ловлять не просто на крадіжці чергового Моне, а на безглуздості, бо витягли картину в неї з багажника. Якби я подумала раніше, то, може, знайшла б відповідь на загадку: коли дає себе зловити найспритніша злодійка світу?

Запитання зависло у сповненій напруження тиші, й Лоренц уже збиралася подати голос, коли Кароль відповів:

— Найспритніша злодійка дає себе зловити, коли хоче, щоб її зловили, бо їй це вигідно. Просто. Чи це щось змінює?

Лоренц дивилася на нього зі злістю.

— Що це змінює! Що це змінює, коли нас у Штатах мало не повбивали, а Ліза грає міченими картами?

Кароль знизав плечима.

— Це ж злодійка, чого ти сподівалася? Що буде добра й порядна, як Яніна Охойска[68]?

— Окрім того, у Нью-Рошелл саме вона найбільше ризикувала. І найбільше постраждала, — зауважив Ґмітрук, показуючи прикриту хусткою й пов’язкою Лізину голову.

Зоф’я встала, підійшла до морозильника, розраховуючи на те, що там буде щось краще, ніж морожені фрикадельки, й дістала пляшку горілки. Вона лежала між фрикадельками та шматочками лосося.

— Я, мабуть, сплю, — сказала, наливаючи собі горілки у звичайний керамічний кухлик з ручкою у формі голови лося і випиваючи одним ковтком. — Тепер на додачу виявляється, що тут є два табори. Табір докторки Лоренц, першої, наївної, єдиної, яка вірила, що працюємо разом. І другий табір, решти світу, який вважає, що брехня і шахрайство — це щось найзвичайнісіньке у цьому світі.

— Мистецтво — це брехня, яка дозволяє нам зрозуміти правду, — процитував когось Кароль, якого, здавалося, мало зачепило те, що так шокувало Зоф’ю. Усе ще копирсався в печені, чергова добавка насилу в нього влізала.

— Пікассо, — з усмішкою сказав Борґ. — Але надаю перевагу Вайлду: життя наслідує мистецтво набагато більше, ніж мистецтво життя. А чим є життя? Брехнею.

Лоренц знову випила.

— На це мистецьке белькотання найкращу відповідь мав Вуді Аллен, — мовила вона, кривлячись, бо терпіти не могла горілки, — який сказав, що життя наслідує не мистецтво, а бездарне телебачення. А нашу операцію я вважаю завершеною. Пийте каву й повертаймося до Варшави. Нормально, літаком, а не як недолугі шпигуни, годі з мене цих дитячих витівок.

— Можна мені сказати? — Ліза елегантно підвелася, пригладжуючи сукню на стегнах. Задуманий приголомшливий ефект псували засохлі шмарклі, залишені на декольте ридаючим Боргом. — По-перше, кожен з присутніх тут має якусь таємницю. Я не вірю, що майор Ґмітрук розповів нам усе, що знає, про що його поінформували начальники і які вони йому видали накази на випадок непередбачених ситуацій. Кароль — арт-дилер, тож незалежно від його патріотичних спонукань і, гм-м, особистих мотивацій, напевно має свій сценарій подій, у якому не лише ваша Польща, але й він та його заможні клієнти отримують певну користь. Ти теж не говориш нам усього про своїх політичних можновладців, про їхні вказівки та дипломатичні ігри. Але це тільки я в усьому винна, лиха й підступна шведка, ти ще спитай, чи моя родина не співпрацювала з німцями під