Зигмунт Мілошевський - Безцінний

дупою ополонку проб’єш, — застеріг його Анатоль, а Лоренц зрозуміла, що вони стоять на замерзлому шматку моря, яке відділяло Орньо від Скалькарена, невеликого, площею в кілька гектарів, острова Стена Борґа.

Стена Борґа, який — Зоф’я на це дуже сподівалася — не лише відкриє їм очі на таємниці мистецтва й допоможе розв’язати загадки, над якими билися на шляху через пів-Європи, а також нагодує чимось нормальним і запропонує шведське гаряче вино.

8

На перший погляд усе здавалося кращим, ніж можна було собі уявити. Змерзлі й стомлені мандрівники стояли в головній залі солідного дерев’яного будинку, а сніг на їхньому волоссі й одязі швидко перетворювався на маленькі краплі. За великим вікном вітер ганяв сніжинки по замерзлому морю, а всередині приємно пахло. Дім пахнув деревом, вогонь — димом і ялівцем, грог — гвоздикою, духовка — печеним м’ясом, а солодкі булочки — корицею. Гензель і Гретель були менш щасливі, побачивши хатку баби-яги, ніж вони, опинившись у самотній оселі Стена Борґа.

Саме так це видавалося на перший погляд.

Стен Борґ не зустрів їх гостинно. Був невисоким сімдесятилітнім чоловіком із симпатичним, добродушним обличчям, захованим за круглими окулярами з товстими скельцями в товстій оправі. У вельветовому піджаку він більше скидався на старого Вуді Аллена чи іншого нью-йоркського єврея, ніж на шведського відлюдника, що проводить самотні зими у сніговій пустелі.

Ні словом не перемовилися. Щойно увійшли, Лоренц тільки встигла подумати, як це взагалі можливо, що цей стариган був хлопцем Лізи Тольґфорс, як Борг розридався, голосно, наче дитина, невтішно хлипаючи, стогнучи і заливаючись сльозами. Ліза швидко підбігла й притулила його до себе, це змінило тільки те, що Стен Борґ плакав, сидячи на канапі, а звуки затихли, оскільки тримав обличчя в Лізи між грудьми.

Шведка щось йому шепотіла. Лоренц запитливо глянула на Ґмітрука, але той тільки знизав плечима на знак того, що задалеко і він не розуміє.

Незручна ситуація тривала й тривала, хлипання старого поволі стало стихати, врешті Кароль, мабуть, вирішив, що в цій ситуації не вийде піти по-англійському. Зняв спортивну куртку, перекинув її через плече, потім потрусив головою, як мокрий пес, розбризкуючи навколо краплі води.

— Не хочу бути нечемним, — голосно промовив. — Але якби ви зробили перерву і знайшли клапоть рушника, філіжанку кави та келих бурбону, то потім могли б плакати собі в рукав хоч до весни.

Лоренц зашарілася. Не уявляла собі, що хтось у цій ситуації міг вчинити гірше. Стен Борґ, очевидно, думав інакше. Підвівся, потягнув носом, як персонаж буфонади, і голосно розсміявся.

— Даруйте, будь ласка, даруйте, я просто… — він глянув на Зоф’ю, і голос у нього зірвався, — ви така схожа, така схожа…

Зоф’я гадки не мала, як їй поводитися. Ліза тим часом підійшла до кухні й підняла накривку з чогось, що було посудиною, повною грогу. Міцний запах гарячого вина розійшовся як ударна хвиля.

— Заспокойся вже, бо дівчина розхвилюється, — безтурботно сказала Ліза англійською; це видалося Зоф’ї жорстоким, коли вона глянула на старого із запаленими, червоними від плачу очима.

— Така схожа, — прошепотів, дивлячись на Лоренц. — Тільки старша, не така свіжа, як та, моя найсолодша квіточка Півночі, оченята в неї були такі сяючі, довірливі, допитливі.

Це було понад його сили. Опустився на барвисту канапку в стилі тих, що продаються в Ікеї, тільки ця мала бути шведська, а не з турецької фабрики, і безнадійно похилив голову.

— Пригадуєте, я говорила, що Стен, — це мій колишній? — спитала Ліза, подаючи їм келихи з гарячим грогом. — Не лише мій колишній, а мій перший і мій найголовніший. Мені було вісімнадцять років, йому сорок три, і він був неперевершений. Інтелігентний, галантний, досвідчений, сміливий у поглядах, відважний у знайомствах, поважний, шанований і улюблений. Був усім тим, чим моє містечко під Кіруною не було. І я нестямно закохалася, — нахилилася, підняла голову старого, що тепер виглядав як її дідусь, і ніжно поцілувала в уста.

— І щоб було ясно, — Стен Борґ все ще був сумний, але його очі усміхалися, — визнай, що ніхто ніколи тебе не кохав, не обожнював і не цінував з такою взаємністю.

Борґ дуже добре говорив англійською, але з сильним, твердим шведським акцентом. Було це по-своєму гарно, звучав як скандинавський злодій з голлівудських фільмів.

— Визнаю, — притакнула Ліза. — Але що з того? Стен Борґ не є статечним чоловіком, який планує бюджет і вранці возить дітей до школи. Стен Борґ має бачити закоханість у довірливих очах, має чути пристрасне дихання, бачити молоде тіло, вкрите, як персик, пушком, яке дістає взамін.

— Припини, бо я знову заплачу.

— Скільки років мені тоді було, Стене? Двадцять? Двадцять п’ять?

— Двадцять два.

— І ти думав, що біля неї зістаришся?

— Довго ти не мала б чекати. Власне, зовсім.

Ліза глянула на свого колишнього з жалем, приязню, а ще з чулістю й любов’ю, що викликало у Зоф’ї укол заздрості, бо ніколи когось подібного на своєму шляху не зустрічала. Вчителя, який показав би їй світ, життя, красу. Не отримала цього від батька, старшого брата в неї не було, а її чоловіки із задатками вчителя — вона скоса глянула на Кароля — були хіба що майстрами блефу, які вміло вдавали, що мають місце на щось поза власним Его. Тому врешті вчителями Зосі стали старі майстри й їхня спадщина під потрісканим лаком.

— Даруйте, якщо вважаєте, що я надто легковажно розумію цю людську трагедію, — Ліза звернулася до них, — але цю психодраму я переживала частіше, ніж польські дружини повернення п’яного чоловіка додому. Щоразу одне й те саме. Двадцять років, довірливий погляд, замилування, потім розпач, плачі та нарікання. І так щороку. Якщо не частіше.

— Все одно це кращий спосіб існування, ніж виготовлення моделей чи колекціонування марок, — втрутився Кароль. — Тільки треба від початку пам’ятати, що швидкий кінець для такого зв’язку це як водяний знак на банкноті. Іноді його не видно, але він завжди там є.

— Та я пам’ятаю, — підсумував Борґ із сердечною щирістю. — Тільки швидко забуваю. Старий уже, пам’ять здає. Ось чому потім я так дивуюсь.

Цього разу розсміялися всі, й схоже було, що вони проведуть фантастичний вечір. Тоді справді так думали.

Після того, як Ліза швидко представила їх, зазначаючи про Ґмітрука, що він добре володіє шведською мовою, — що могло бути як компліментом, так і делікатним зверненням уваги Борґа на те, щоб він чогось не бовкнув, — повсідалися до простої шведської вечері. Страва складалася з печені в коричневому соусі, грибів, картопляного пюре та салату з оливковою олією. Лоренц давно