Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

12 березня.

Складав тези, пригадував події з Першої революції, малював окремі епізоди з революційних подій у Петрограді, нагадував їх уголос, бо давно промовляв російською мовою (8 літ), бракувало слів.

А вечером, як вернули усі з праці, готувалось торжество революції. Не сподівався я, що будуть його в таких умовах переводити. Запевняв старшого охорони, що на дворі свято не дасть ефекту: мокрі, перемерзлі люди потрібують тепла. Інша справа – вигнати на провірку, відчитати якийсь наказ, – це вони мусять вислухати, а таке, свого роду добровільне, віче варто переводити в сприятливіших умовах.

– Брось гарадіть. Нічево жеманітса. Виведьом, пастроім, і должни слушать. Рестарана у нас нєт. Дєжурний! Всєх до єдінаво сейчас же послє ужіна вигнать і вистроіть в круг по 10 челавєк. Пасредінє сделать памост із бочек і кончена.

Так і зробили. Відкрив мітинг Шібанов і дав мені слово. В’язні загули. Відчуваючи, що вони не витримають мойого сплянованого на годину реферату, я відступав від пляну й плутав. Шібанов кожних 5 хвилин заглушував мене, викрикуючи «тіше там».

Серед доповіді гурт в’язнів чоловік 15, що стояв ззаду, відірвався й шмигнув до шатра.

– Стой, стой. Куда ви? Канвой! В карцер їх всєх.

Я припинив на 5 хвилин доповідь, поки тих нетерплячих, що не хотіли поділитися радощами від досягнень Лютневої революції, пороззували, пороздягали й повкидали до карцеру.

Продовжував реферат при більшій «увазі» авдиторії. Мовчали, тільки зітхання були глибші і тяжчі. Як кінчив, хтось плеснув, але його оплеск подібний був до ляпаса, заліпленого комусь несподівано в пику. Авдиторія відсахнула, рада, що скоро піде до шатра.

– У каво вапроси єсть к дакладчіку? Кто хочет висказатся?

Ніхто не обзивається.

– Резалюція єсть? – звернувся Шібанов до мене.

– Нема, – скрутився я, заскочений нежданим. Яка тут, думаю, може бути резолюція?

– Вот шляпа. Как же так? – сердився Шібанов.

– Я усно скажу.

– Крой!

У кількох довгих фразах я розписався за авдиторію, що ми надзвичайно раді Лютневій революції, яка відчинила двері Жовтневій революції, а вже остання здійснила ідею свободи, рівности й братерства, ощаслививши світ трударів.

Зміст резолюції сподобався Шібанову. Ні «добавленій», ні «ізмєнєній» не було, всі приняли її «одноголосно».

– Разайдісь по палаткам по два человека в затилок.

Як з ланцюга зірвавшись, гнали всі до шатра без усякої черги, скільки в двері вперлося. Мався я того вечора від усіх. І підлизою, запроданцем називали, і кляли, щоб мені язик покорчило, і щоб у роті так заклякло, як у них ноги. Зате старший охорони похвалив: «харош оратор, каже, найду для тебя падхадящее место».

Морально я був спокійний. Бо ж ясно, що своєю промовою я викликав тільки антипатію, обурення до того, про що говорив. Коли б у таких умовах сіяли ідею комунізму, то, замість схиляти на бік ідеї, виховували б її запеклих ворогів.

13 березня.

На роботу я пішов. Цілу дорогу велася розмова про вчорашнє. Одні косим поглядом дивилися на мене, другі підозрівали зрадника, треті уважніше розглядали мій виступ.

– Ану, Юрченко, махай-но так і бабою, як вчора язиком.

– Молодець. Як ще разів кілька так ушкварить, то й комісарем усевлонським стане.

– А там і додому недалеко.

– Скажіть, яка доля щирости й правди у вашій доповіді?

– Стільки само, скільки охоти стукати оцією бабою. В Усевлоні не місце щирості й охоті. Думаєте, що Шібанов робить по охоті? Мусить. Він теж в’язень.

– Хіба й старший охорони в’язень, – дивувався й не вірив кожний.

– Запевняв мене вчора, що мав «вишака», та замінили на 8 років.

– А за віщо?

– Не сказав ясно. Якась розпуста та розтрата.

– От, хто нами командує – смертники.

– Рятують свої шкури, а нас гублять.

– Чесного чоловіка начальником тут не поставлять. Тут треба різуна, ката. Такий не змилосердиться.

Розмова перервалась небувалою картиною.

– Хлопці! А то що за чортовина? Гляньте, – показав вздовж берега Васюк, що саме вилазив прив’язувати руштовання.

Всі повилазили на беріг. У напрямку до нас досить швидко мчалися санки, запряжені в кілька пар якихось тварюк. Здалеку не розпізнати. Тварюки покивували хвостами, а на санках вихилявся, помахуючи довгим батогом, впуганий у сіре чоловік.

Дивилися з зачудованням і нетерпляче чекали, поки під’їде. Цікавість була подвійна: незвичайний нашим очам пасажир, а по-друге – людина з волі.

Їздець на кілька кроків від нас зупинився. Певне і його вразила несподівана зустріч. Санки були впряжені в шестеро сірої масти собак. Вони загавкали сильним уриваним голосом, ніби по команді. Їздець вдивлявся й не відважувався їхати повз нас.

– Сюди, сюди, не бійтесь, – запрошували ми добродушно, махаючи подорожникові.

По роздумі він рушив і, порівнявшись з нами, став. Ми обступили й з пильною цікавістю оглядали оригінального гостя.

– Звідкіль ви, хто? Куди простуєте? – закидали питаннями.

Їздець мовчав, розгублено-боязко дивлячись на нас.

– Не наш. Чужий. От жалко. Не розпитаємо.

Їздець піднявся на санках. Собаки тупцювали на місці, наче мух відганяли, й погавкували, але не кусали. Впряжені були в шлиї зі шкіри: від передньої пари йшли віжки теж зі шкіри. Їздець одягнений від голови до ніг в одноцільну медвежу шкіру; навіть санки оббиті шкірою.

Ми на міги стали показувати, чи живуть де близько люди, чи є селища, а він не розумів і показував туди й назад, твердячи кілька слів: кар буж омля, кар тик льойм, хір омля лєкт. Один з нас показав на сані, їздець поспішно добув шкіряну торбу й витягнув з неї великий шмат засушеного м’яса (дехто пізнавав у ньому оленяче) та пачку махорки. Закурили й дякували, розповідаючи, хто ми. Їздець кивав головою, ніби розумів, і привітно усміхався, викликаючи у нас симпатію. Я розгадував, якої він народности; слова «нація» він не розумів.

З почуттям жалю й суму провожали ми його очима, коли він вирушав. Собаки, перепочивши, побігли бадьоріше, покивуючи хвостами, а їздець кілька разів оглянувся, привітно усміхаючись.

Відгадували ми, що за людина. Одні запевняли, що самоїд, другі твердили, що мордвин, чукча; я пригадував з географії типи народностей далекої півночі і вгадував у ньому зирянина. Найправдоподібніше – він зирянчук.

– Тут не скоро до пам’яти дійдеш. Затаскали в таку безодню, що й душі людської не побачиш, а як і трапиться живе творіння, то й то не знаєш – чоловік воно, чи звір, – розсуждав Гудз.

– І смикайся тікати. Зайдеш, приміром, до такої малпи. Можеш здохнути з голоду, поки він тебе зрозуміє.

– Та ще коли б хоч не чіпав. А то попадись між них; кажуть, самоїди, піймавши до рук хрещену душу, зараз на вогонь садовлять.

– То може й ми оце якогось українця коштуємо, – занепокоївся серйозно Трохимчук, переставши гризти кістку, що дав їздець.

– Виходить, що тікати й не рипаймось. Ці дикуни хоч би й хотіли, то дороги не покажуть, бо по-нашому ні кукуріку.

– Еге. Так і знай, що як не вуйко розпатрошить, то самоїд спече, або сам зігниєш, у дебрах заблудивши.

– Так, хлопці. Як