Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

не збудуєм залізниці, то іншої дороги додому нема, не буде й вороття. Тож берімося скоріше до роботи, – нагадував Харченко, – відпочили досить, час і до праці. Приїхало на пункт якесь начальство. Мають «накачку» робити нашому рукрабові, що мало виконав пляну. Прикрутять, певне, всім нам гайку.

15 березня.

Прибуло до нас начальство: заступник начальника участку та інструктор охорони, а з ними 6 конвоїрів, вишколених на спеціяльних курсах для конвойних команд. Один з них заступив місце зміненого дижурного на пункті.

На пункті весь день напруження, все стало на ноги, настовбурчило вуха. Місцеве начальство – Шібанов став покірненькою особою, що смикалась перед приїздшими, як найулесливіший льокай доброго ресторану. Заступник начальника участку «накачував» рукраба, а інструктор охорони «чистив» конвоя: викликав кожного на таємну авдієнцію, довго кожного школив і кінець кінцем «вичистив» чотирьох найкращих, на нашу думку, хлопців; між них попав і Шестаков – старший нашого етапу за «мягкость і связь с заключоннимі».

На робочих групах теж напружена праця весь день. Начальство й туди заглянуло і виявило подив: малі уроки, кволий темп роботи. «Подтянуться нємедлєнна і здорово подтянуться».

На вечірній провірці заступник начальника участку довго промовляв. Його досить поетична розмова зводилась до такого: Дику північ, де вовки й ведмеді завивають, де «ні проїхать, ні пройти, ні коника провести», – ці дикі хащі перетворити в культурну країну, в якій трактор поле оброблятиме, а льокомотива залізниці виспівуватиме пісню переможця – пролєтаріяту й приваблюватиме кожного в квітучу й бурхливу тоді, а нині дику північ. Праця важка, що й казати, але й ціна – заплата за неї… немаленька: дістати від радянського суспільства право громадянства. Досі у нас зроблено дуже мало. Саботажі на пункті проявляються, дисципліна слабкувата. Помиляються ті, що відважуються протестувати проти усевлонських порядків. Хай не забувають, де вони, і пам’ятають, що в Усевлоні, крім «зоркого» начальства, є штрафізолятор[58]. Геть дур з голови, всю увагу роботі, щоб до весни закінчити рубку просіки, будівництво бараків і з весною заходитись до земляної роботи (насипка землі під залізницю). Уроки збільшити, темп виробництва посилити, з саботажниками, хуліганством найсуворіше боротись.

Говорив довго. Ми слухали, плечима порухували, головами покивували та ногами постукували. Ого – думали – того, що є, мало. Чотирнадцятигодинний робочий день начальство не задовольняє. Каже, збільшити мінімум у півтора рази. А черги, а провірки? Коли ж відпочивати? Де ж сили брати, щоб це гемонське завдання виконати?

– Гражданін начальник! Скільки полагається робочому чоловікові на відпочинок? – Хтось відважився поставити питання, що за вірної відповіді повинно б перевернути всю начальникову промову.

Але він у «розпатякування» не вдавався; сказав, що Усевлон – не місце фільософських «разсуждєній», а місце «ісправлєній», де всякий наказ, кожне слово «ісполнять безпрєкасловно». Хто хоче «ісправітса» – повинен «не смєть імєть суждєній».

Коли так, то нема чого й часу гаяти. «Вопросов» більше не було, й нас відпустили. Начальство заглянуло в шатро і виявило задоволення, що «обстановочка нєчево, устраїлісь прілічно».

– Бодай би ти з такої «прілічної» обстановки до самої гробової дошки не вилазив, – хтось зауважив досить голосно, але начальство подало вид, що не дочуло.

16 березня.

Режим помітно посуворішав. Збудили о 3-й, на розводі говорили суворіше. Прочитали наказ: хто не кінчить уроку, – залишається доробляти до 10-ї години вечора. Коли не впорається й до цього терміну – іде на список симулянтів з позбавленням пайки хліба наполовину, себто 250 г на добу, а гарячу їжу одержує два рази на тиждень; три рази попаде в список симулянтів – відправляють у штрафізолятор.

Життя стало крутіше, понуріше.

Ох, ох…

18 березня.

Роковини Паризької комуни – великого радянського свята. Усевлон дав припис відсвяткувати його на пунктах.

З розводу мене забрали до канцелярії охорони й запропонували підготувати доповідь про річницю Паризької комуни та «коє что художествєннає». Відмовлявся, але Шібанов передав це у формі наказу, ще й зауважив, що треба особливо підготуватись, бо може й начальство буде – вернеться з 12-го пункту.

Став я думати – не так над доповіддю, як над тим «єщо коє чем». Створити будь-яку програмку – безнадійна справа, бо в кого є охота до попису, коли він ледве живий вертається з роботи. Але щось конче треба. Пригадав кілька кумедних віршиків Дем’яна Бедного, переписав їх і попросив вивчити одного хворого, завербував до деклямацій двох «блотів» із хозкоманди, погодився щось «отчехвостіть» сам староста, а листонош Варбаш, що не ходив того дня з поштою, спромігся перед мітингом зібрати кілька душ українців і наспіх проспівав кілька пісень та дуетів (сам голос мав чудесний).

Святкування пройшло, як на усевлонські умови, добре. Доповідь виголосив я краще, як 12 березня. Співали п’ять пісень на диво з чуттям, а декляматорів знайшлось і «зверх програми» (блоти звикли до попису і в біді). Було присутнє й начальство, що вернулося під вечір з 12-го, – видно там «проїзводственная сторона» поставлена краще; було задоволене з вечірки.

Другого дня я не пішов на працю; мене призначили воспітатєлєм[59] пункту.

20 березня.

Новий режім дався чути. Друге шатро, що складалось переважно з блотів, застрайкувало й не вийшло на розвід. Один з них виступив від імені всіх і заявив дижурному, що підуть лиш тоді, як одержать 56 пар онуч до лаптів, 32 пари штанів, та уроки залишать такими, як були раніш. Дижурний умовляв, лякав – не помагало.

Вбіг Шібанов з рукрабом:

– Кто атказиваєтса ідті на работу?

– Всі не хочем, – хором відповіло шатро.

– Кто не сагласєн работать – вихаді на двор.

– Нам і тут добре.

– Значіть, все нє желаєтє?

– Ми вже сказали.

– Харашо, – блиснув Шібанов лютими очима. – Я вам устрою. Ви у меня єщо прасітьса будьотє, – і пішли.

Два конвоїри стали на виході й ні одного з шатра нікуди: ні води, ні їсти, ні з потребою поки не здадуться.

Як вихователь я пробував умовити страйкарів, що в цих умовах така боротьба не доведе до доброго. Але ще й погляду свого не висловив, як мене зупинили й порадили вийти, коли не хочу, щоб хтось викинув.

Хлопці затялись не на жарти. Були між ними досить толкові агітатори і вмотивували плян, як слід. Не мало клопоту завдало це охороні. Мати проти себе 200 чоловік – не що-будь.

Опівдні ще раз прийшов Шібанов, говорив мягше, обіцяв зле взутих післати на сухішу роботу, давав 20 штанів та 10 тілогрійок, але головного – урока зменшити не міг: така норма по всьому Усевлоні.

– Не здаваймось. Він пристане на все. Треба лише розум та одностайність мати.

І шатро постанови не зміняло. Шібанов і рукраб затурбувались. Зібрали всю пунктівську керівничу владу й запитували про думку-раду кожного. Староста мовчав, я не міг нічого «сущєствєннаво пасовєтовать», рукраб схилився на часткову зміну урока, щоб лиш з халепи виплутатись та розформувати шатро, завхоз розпинався, що ніякого одягу на пункті, крім кількох пар штанів