Ольга Островська - Йдемо зі мною, Василино, Ольга Островська

Глава 17

Чи зможу я колись зрозуміти, в чому причини моєї настільки гострої реакції на цього чоловіка? Чи дізнаюся, чому від однієї думки про поцілунок із ним у мене вже підгинаються ноги? Чому ніколи й ні з ким мені не було так складно тримати себе в руках? Чому саме з ним прокидається моє тіло, починаючи бажати того, без чого я раніше чудово обходилася?

І чи має це хоч якесь значення, якщо зараз я знову тану в його обіймах, знову дозволяю йому займатися зі мною сексом вже одним цим шалено бентежливим, вимогливим і палким поцілунком, цими чуттєвими губами, його язиком, який так владно господарює в моєму роті, так впевнено пестить, заволодіває, зводить з розуму.

Яка різниця, чому я божеволію у руках цього куарда, якщо це вже знову сталося? І йому більше не треба утримувати мої руки, бо я сама вже притискаюся до нього всім тілом. Сама обіймаю його за широкі плечі.

Сама зариваюсь пальцями в мокре волосся, притягуючи його голову ближче, з усією голодною пристрастю, віддаючи себе, своє збудження, своє задоволення, свою енергію... аби лиш він не припиняв це солодке катування.

Мої ноги якось цілком природно самі собою опиняються на талії чоловіка, а найпотаємнішим місцем я притискаюся до його напруженого живота, мимоволі ковзаючи по ньому в пошуку свого задоволення. Ще й відчуваю, як обхоплюють чоловічі долоні мої сідниці, стискаючи, вкарбовуючи мене у мужнє тіло.

Усередині все палає і тремтить, нас з Арідом омиває прохолодна вода, і мені здається ніби під холодною оболонкою його шкіри вирує концентроване палюче полум'я. Таке привабливе, що я не маю шансів не обпектися, як той метелик. І дика суміш настільки контрастних відчуттів остаточно зносить всі мої внутрішні бар'єри, змиває сором і ніяковість.

Нащо соромитися того, що настільки гарно, настільки хороше і добре?

Трохи приходжу до тями я лише тоді, коли відчуваю, як мій персональний спокусник міняє положення наших тіл, і тепер його збуджений член втискається прямо мені між ніг, ковзаючи по найчутливіших точках, трішки лякаючи й збуджуючи одночасно.

– Арід… – схлипую я, розриваючись між жагою до продовження та залишками здорового глузду. І лише тверде переконання, що перший секс у воді – це страшна дурість, змушує мене відкопати у собі силу волі. − Не треба…

− Тш-ш-ш-ш, просто розслабся, − гуркоче він, притискаючись ротом до мого горла, знову штовхаючись і зачіпаючи мій клітор, від чого перед очима спалахують іскри, а з губ зривається тихий стогін. – Я не візьму твою цноту тут. Я лише хочу тебе пестити й відчувати. Довірся, маленька. Я не скривджу.

– Усі ви так кажете, – виривається в мене перше, що спадає на думку. Те що зовсім не стосується нашої ситуації.

Знову він просить довіри… Наче це так просто. Наче я можу. Довіра зазвичай загрожує зрадами.

Хочеться звично сховатися за награним цинізмом, але в голову чомусь лізе спогад, як я стрибнула за його наказом через прірву, повіривши, що він не впустить мене. І не впустив. Хіба це не довіра?

Ось і зараз я навіть не маю сумніву, що він не порушить своє слово. Що не штовхнеться усередину. Але ж це інше. Не та довіра. Чи та?

Закидаю голову, важко хапаючи ротом повітря. Насолоджуючись кожним його рухом, кожним дотиком та ласкою. Гублячись у своїх плутаних думках і сумнівах.

– Хто, всі? – підозріло цікавиться Арід перед тим, як прикусити чутливу шкіру моєї шиї.

– Чоловіки, – видихаю зі стогоном. Здається, я про них говорила. Хоч і не впевнена зараз ні в чому.

– І багато хто тобі таке говорив? − підіймає він голову, спрямовуючи на мене важкий погляд примружених сіро-синіх очей. Власницький такий. І невже ревнивий? 

− Яка різниця? Я все одно таким обіцянкам не вірю, – видаю хрипко, намагаючись зібратися з думками. – Відпусти, будь ласка. Я до берега хочу… – і помітивши його похмуро зведені брови, додаю тихо, мимоволі виправдовуючись: – Там мило залишилося.

− Мило, − хмикає Арід, хитаючи головою з незрозумілою іронією. – Попливли тоді, Васю. Я спинку тобі потру.

З цими словами він справді відпускає мене, і вже я сама неохоче розтискаю руки, зчеплені на чоловічій шиї. І відсуваюсь теж неохоче, відчуваючи майже болісне розчарування, коли наші тіла перестають одне одного торкатися. Арід спостерігає за мною з дивним виразом. І в його емоціях знову читається стільки відвертого голоду, що я нервово ковтаю.

І, хитнувши головою, пірнаю у воду, прямуючи до берега.

Зворотний шлях забирає в мене набагато більше часу та сил. Напевно тому, що цього разу я точно знаю та відчуваю – він пливе за мною. І постійно борюся з майже нестримним бажанням зупинитися та озирнутися, щоб побачити його, щоб знову втрапити йому до рук.

А коли ноги торкаються дна, і вода сягає грудей, все-таки не витримую й обертаюся, склавши руки перед собою, хоча б так ховаючи свою наготу. Спостерігаю, як вирівнюється, підіймаючись із води, Арід.

– Ти… я змогла тебе підживити? Цього поцілунку... достатньо? − чомусь збентежено запинаюсь, коли ставлю питання, що мене вельми хвилює. І от чесно не знаю, яку відповідь насправді хочу почути.

− Скільки б ти мені не давала, цього ніколи не буде для мене достатньо, Васю, − відповідає куард, підходячи ближче, височіючи наді мною. Такий великий, сильний, для когось певно гнітючий… а для мене привабливий настільки, що я вся тремчу. – Я завжди хотітиму тебе ще… і ще. Ти занадто неймовірна, солодка, надто сильно мене хвилюєш і збуджуєш, щоб тобою можна було насититися.

– А якщо між нами… раптом станеться близькість, це зв'яже нас? − підіймаю я на нього очі. Чому мені так приємно чути його слова? Хіба це не має мене лякати?

− Не обов'язково, − смикає він куточком губ, підіймаючи руку і прибираючи з мого обличчя пасмо мокрого волосся. – Злиття – контрольований процес. Якщо тільки чоловік не перебуває у надто виснаженому стані.

– Як ти вчора, коли нас сюди викинуло? − згадую я, яким втомленим він виглядав.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍