Ірина Романовська - Не мій мільйонер, Ірина Романовська

28.

Аня.

 

- З днем народження, люба Аннуся! - біля столу стоїть тітка Зіна з келихом шампанського, мамина двоюрідна сестра, та вимовляє своє улюблене вітання.

Здається протягом останніх п'яти років вона щоразу бажає мені одне й те саме. По-перше – це вийти заміж за гарного та, виділене жирним наголосом, за дуже заможного чоловіка. По-друге - народити дитину або краще відразу двох, адже моїм батькам вже давно треба няньчитися з онуками. І по-третє – це піти нарешті працювати вчителем до школи, продовжувати педагогічну династію по материнській лінії.

Особливо зараз це можна зробити, коли я вже не маю роботи в готелі.

Справді, кому, як не мені? Покину свій економічний факультет та піду до школи вчити діток.

Сама ж тітка Зіна, закінчивши педагогічний університет, жодного дня не пропрацювала у навчальному закладі. Працює собі щасливо вже майже сорок років у відділі кадрів місцевого будівельного заводу, та й не дивиться у бік школи чи університету. Але мене кожне свято вчить як треба жити. Тішить тільки те, що приїжджає вона не часто та батьки під її вплив за такий короткий проміжок часу не потрапляють.

За столом всі дружно підтримують вітання тітки Зіни та підіймають наповнені келихи за моє здоров'я.

Дивно, мені виповнився сьогодні двадцять один рік, але сидячи у колі родичів за святковим столом, я почуваюся максимум на десять.

Ліворуч від мене сидить дядько Костя, рідний брат мого батька. Нахиляється і змовницьки шепоче до мене:

- Давай я горілочки наллю тобі натомість отого твого червоного компоту? – вказуючи на мій келих з червоним вином. Він рукою тримає під столом півлітрову пляшку горілки «Столична». – Спробуєш хоч нормальний алкоголь, вже ж можна, мала. – Гучно сміється від своїх слів. Потім тягнеться, щоб узяти порожню чарку, щоб таки налити мені п'ятдесят грамів. Але я не даю дядькові цього зробити. Накриваю чарку долонею, а потім взагалі переставляю її на інший кінець столу, якомога далі від себе.

- Ти вже повнолітня. Давай разом із дядьком Костею за нас гарних. Ну? – я пирскаю від сміху та абсурдності тосту. Машу головою вправо-ліворуч відмовляючись від такої «привабливої» пропозиції.

- Тоді тсс! - Він прикладає вказівний палець до своїх губ та підморгує одним оком. Мовляв, якщо що, то тільки не здавай мене тітці Лєні, його дружині.

Я й не збиралася.

Взагалі мені вперше в житті все одно на те, що відбувається за столом і хто, що каже. Наче це не я сиджу та балакаю зараз з усіма присутніми, а хтось інший. Навіть улюблений крабовий салат не приносить й краплі радості.

Я повністю поглинута думками про Ігоря. Ми з ним не бачилися, не обмінювалися повідомленнями вже другий тиждень. Після того як я повелася як ідіотка в машині, він зник.

Заспокоївшись, згодом я розуміла, що моя провина є у всьому. Тому мені першою варто піти на контакт. Але все одно взяти в руки телефон та набрати його номер було страшно.

Чотири дні тому зі стрічки новин в інтернеті я дізналася про жахливу новину сім'ї Протасових. В Ігоря помер батько. Тоді я негайно схопила телефон і, наплювавши на свої забобони, почала дзвонити йому. Було начхати, що на годиннику близько опівночі. Я дзвонила та дзвонила. Хотіла підтримати його, сказати як мені шкода. Хотіла дізнатись, як він, як тримається.

Але він не брав слухавки.

Вранці я ще кілька разів набирала його номер. Але у відповідь були лише довгі телефонні гудки. Тільки ввечері наступного дня він підняв слухавку. Точніше не він. А Світлана.

Так, та сама Світлана. І так, вона насправді його сестра. Ось так ми з нею познайомилися. Ми домовилися зустрітися наступного дня у кафе неподалік мого університету. Виявилося, що Світлана коротко знайома з нашою з Ігорем історією. Брат сам поділився із нею новинами. Тому вона й наважилася прийняти дзвінок, побачивши моє ім'я на екрані його телефону.

- Як він? - спиталая тоді в неї.

Її відповідь мене шокувала. Ігор закрився у себе у квартирі та напивається вже який день. Мій Ігор, який завжди одягнений, як з обкладинки журналу, та «напивається», «закрився» ніяк не вкладаються в моїй голові.

Смерть батька його сильно підкосила. Він не встиг попрощатися. У них з батьком був якийсь особливий зв'язок, як говорить сама Світлана. Зазвичай сини часто мамині, а дочки – татові. У їхній сім'ї все було навпаки. Ігор із татом завжди проводили багато часу разом. З самого дитинства будували шпаківні, їздили на лижах, їздили рибалити тощо.

Навіть коли Ігор починав свої перші кроки у спорті, він часто приходив до батька за порадою. Анатолій Іванович завжди міг дати слушну підказку, або розповісти, як, на його думку, буде найкраще. Але тато ніколи не дорікав синові, якщо той у результаті мав власну думку. Так, безперечно, тато мріяв бачити сина спадкоємцем сімейного бізнесу, але ніколи не забороняв Ігорю йти своєю дорогою.

Зрештою, казав він: «Діти - це не ми. Вони – особистості. І в них у кожного свій шлях, своє покликання. Наша мета, як батьків, направляти, підтримувати, а не вставляти цвяхи в колеса».

Тому, коли Юля з Ігорем розійшлися, батько спокійно прийняв їхнє рішення, на відміну від матері або батьків Юлі. Ті наче сказилися, бо їхня мрія породичатися з Протасовими не збулася.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍