Ендрю Мейн - Хованки з хижаком, Ендрю Мейн

необдумано, та я хапаю його голими пальцями.

Очистивши знахідку від мулу й водоростей, я розумію, що це гострий металевий кінчик ножа. А може, навіть кінчик кігтя.

Я даю Джилліан його роздивитися.

— Це не ведмедя і не пуми. Цього разу вони мусять нам повірити. Мусять.

Розділ 59

Переслідувані

Перші півмилі ми йдемо в повній тиші, обмірковуючи знахідку. Зробивши кілька фотографій, я затягнув грудну клітку назад на середину ставка до прибуття поліціянтів-водолазів.

Коли я виліз, Джилліан подала мені пляшку води, щоб я вмився, і сказала, що не збирається подорожувати лісом разом із людиною, яка смердить, мов бомба-пердюха.

Я оцінив її здатність так швидко оговтуватися після щойно побаченого, а потім до мене дійшло, що, мабуть, не настільки вже це її й схвилювало. Підозрюю, що Джилліан бачила смерть неодноразово.

Хай навіть так, вона все ще насторожі. Поки ми прямуємо вузьким перевалом, я зауважую, що вона час від часу озирається й оглядає гірський хребет.

Повернення видається значно похмурішим, аніж дорога до джерела. Спочатку я списую це на той факт, що ми щойно віч-на-віч зустрілися зі смертю, та потім починаю параноїти.

— Це була чиясь дитина, — каже Джилліан, порушуючи нашу мовчанку.

— Так. Яка зникла, мабуть, на понад тридцять років.

— Як гадаєш, їх там ще багато?

— Так.

— Чому ти так вирішив?

— Це тіло я знайшов без особливих зусиль. Він поклав на груди камінь, щоб опустити тіло на дно. Шанси, що я дістану цей набір кісток з першої ж спроби, були вкрай невисокими. Я певен, є й інші.

— Просто там, у тому ставку, увесь цей час. Усі ті люди, що плавали, бавилися... прости господи, пили воду... і просто під їхніми ногами знаходилось кладовище. Це так неправильно.

— Це було ризиковано.

Джилліан озирається через плече.

— Що ти маєш на увазі?

— Ті тіла могли роздутися від газів і випливти на поверхню. Нерозумно позбуватися їх у такий спосіб. Краще вже закопувати в лісі.

— То нащо він так вчинив?

— Не знаю. Люди збивають мене з пантелику.

— Це не людина.

— О ні, це таки людина. Просто жахлива. Якби мене спитали, я б відповів, що йому подобалась ідея ховати всі тіла в одному місці. Йому, певно, дах зносило від того, що люди купаються у цьому ставку.

— Це огидно.

— Це обнадійливо.

— Що? Як?

— Це був більш ранній етап. Відтоді він порозумнішав, хоч відчував і, певно, досі відчуває певний захват. Достатньо, щоб він почав поводитися недбало. Він схильний до помилок.

Джилліан зупиняється. Я дивлюсь, як на якусь мить вона схиляє голову набік, а тоді продовжує йти.

— Що це було? — питаю я.

— Що саме?

— Ти зупинилась.

— Хіба? Мабуть, щось почулося.

Мене вражає ця напруженість між інстинктами тварини й логікою людини, яка відкидає все, що не вписується у її вузькі категорії сприйняття. Я щойно бачив, як Джилліан щось помітила, а тоді одразу забула, бо не змогла визначити, що саме.

— Ти відчуваєш морозець на потилиці? І як живіт напружився? — питаю я.

— Так. А ти?

— Угу.

— Гадаю, за нами стежать, — шепоче вона, не обертаючись.

Ми продовжуємо йти, не кажучи ні слова. Обоє намагаємось якомога менше виражати зацікавленість тим, що може нас переслідувати, і тримаємо голови прямо, не зводячи очей зі стежки.

За півмилі дерева рідшають. Джилліан шепоче:

— Тут ніде сховатися. Та за наступним поворотом ліс густіший. Якби я була снайпером...

— Саме там би ти й засіла.

— Саме так.

— Іди прямо.

Я даю Джилліан трохи відірватися, а сам потихеньку починаю видиратися на гору. Та не переходжу через вершину, доки вона не мине вигин, сподіваючись, що вся увага нашого спостерігача буде зосереджена на її появі в яру.

Стежка виляє заводдю, дерева утворюють півострів.

Якщо хтось чи щось стежить за нами з-за групи дерев попереду, відійти воно зможе лише через вузьку лісосмугу.

Я вирішую, що краще скористатись прямим підходом, і просто щодуху починаю бігти до дерев, хоч подумки молюся, аби не наскочити на пуму.

Пробігши чверть дороги до лісу, я чую, як десь удалині ламається гілка. Пташки пронизливо клекочуть, і кілька дроздів здіймаються у повітря, несамовито розмахуючи крилами.

За десять ярдів від мене колихаються гілки. Не певен, чи я щойно бачив, як промайнула тінь, чи це лише порухи дерева.

Злякавшись раптом, що випустив із поля зору Джилліан, я біжу до краю півострова й бачу, як вона звертає за вигин.

Вона підводить до мене погляд і піднімає брови. В очах — німе запитання. Я знизую плечима.

Повернувшись, я помічаю клаптик сухої землі прямо під низькими гілками. Чітко видно слід від черевика. Я торкаюся його, щоб визначити рівень вологості. Слід свіжий. Йому менше години.

Я дістаю телефон, щоб зробити фото. Поклавши поруч доларову купюру, щоб порівняти розмір, я усвідомлюю, наскільки великий черевик лишив цей слід. Як мінімум сорок сьомий чи сорок восьмий розмір. Глибина вказує на те, що хто б його не лишив, він важить чимало.

— То що? — питає Джилліан, коли я спускаюся з пагорба і приєднуюсь до неї.

— Знайшов великий слід від ноги. Певно, мисливець.

— Мисливець? Тут не полюють.

— Дійсно. Можливо, турист. Знаю, я іноді намагаюсь уникати людей.

— Так... я помітила. Ти впевнений, що це не наш переслідувач?

— Це висока й кремезна людина. На ніндзя мало схоже.

Здається, моя відповідь її задовольнила, тож ми продовжуємо йти далі.

Обмірковуючи побачене, я дещо розумію: кілька хвилин тому я аналізував, як швидко Джилліан абстрагується від власних інстинктів, а тепер сам запевняю, що нема чого хвилюватися, бо слід, який я знайшов, не відповідає моїм очікуванням.

Я окидаю поглядом хребет перед нами й відчуваю, як у мене знову напружується живіт.

Розділ 60

Краєвид

Якраз коли ми дістаємося «Експлорера», на тлі криваво-червоного неба сідає сонце. Ми з Джилліан сідаємо в машину й обмінюємося поглядами, виражаючи полегшення від того, що встигли повернутися до настання темряви.

— І що тепер? — питає вона, коли ми виїжджаємо на шосе.

— Ти про тіло? Я надішлю до поліції анонімного листа з фотографією та локацією.

— Гадаєш, цим ти когось обдуриш?

— Ні. Просто я мав надто багато неприємних зустрічей із правоохоронцями в цих краях.

Бік досі болить від ударів, що мені