Ендрю Мейн - Хованки з хижаком, Ендрю Мейн

— То що ти плануєш робити далі?

— Гадаю, шукатиму нові тіла. Вибір у мене невеликий. У їхніх руках чимало інструментів криміналістики. Може, якби задіяли ФБР... Колись їм доведеться попрощатися зі своєю дурнуватою теорією про дику тварину.

— Нові тіла, — каже Джилліан, дивлячись у вікно на темне небо. На дорозі, крім нас, лише одна машина, за чверть милі позаду.

— Взагалі-то, я хочу спробувати знайти давніших жертв.

— Як та, що в ставку?

— Так. І, можливо, в інших місцях. Проблема в тому, що зараз він надто розумний. Він знає, як обводити поліціянтів круг пальця. Наскільки мені відомо, в місцях убивств узагалі не знаходять його ДНК. Металевий фрагмент у грудній клітці? Сумніваюся, що він би таке допустив тепер. Його методи еволюціонували разом із методами сучасних криміналістів.

— Та більш ранні вбивства...

— Можливо, раніше він не був таким розумним. Гаряче джерело вже, певно, не містить жодних його слідів, тому з цього погляду він усе продумав як слід, але він не приховав того факту, що в лісі побував убивця. Тепер він невидимий. Можливо, у минулому можна знайти більше доказів.

— Отже, ти шукатимеш старі вбивства?

— Рапорти про зниклих безвісти. Дивні напади з ножем. Що завгодно за останні кілька десятиліть, що може нам підійти.

Я розумію, що за розмовою минув свій поворот, тож розвертаюся.

— Цікаво, який він? Ми б упізнали його, якби зустріли?

— Я про це думав. Гадаю, ні. Він розумний і навряд поводиться серед людей якось дивно.

Джилліан дивиться на хмари у тьмяному світлі.

— Звідки беруться такі люди?

— Два проценти населення — соціопати. Вони просто не відчувають до інших того, що відчуваємо ми з тобою. Якщо ти щодня спілкуєшся з п’ятдесятьма людьми, один із них — соціопат.

— Але не вбивця.

— Ні. Втім, якби вони мали чарівну кнопку, натискаючи яку, можна було б убивати людей без жодних ризиків, вони б не вагалися.

— А можна дізнатися, соціопат ти чи ні?

— Я чимало про це читав, коли був підлітком.

— Самодіагноз?

— Можливо, трохи й так. Наскільки мені відомо, якщо ти розумний, то сам можеш почати себе підозрювати. Якщо ж ні, тобі здається, що так почуваються всі.

— І якого ж висновку дійшов щодо себе молодий доктор Крей?

— Соціально непристосований. Невиліковно.

У дзеркалі заднього виду я помічаю спалах світла. Спочатку я не надаю цьому значення, та потім усвідомлюю, що ми вже багато миль їдемо по прямій дорозі без жодних поворотів.

Джилліан помічає, як я зиркаю на дзеркало.

— У чому річ?

— Ні в чому.

— Тео, — твердо каже вона.

— Гадаю, хтось щойно розвернувся, як і ми.

— Їдуть за нами?

— Гарне питання. Дістань телефон.

Я зупиняюся на узбіччі і вмикаю світло в салоні.

— Вдаємо, що заблукали?

Я відводжу погляд від дороги й дивлюся на її телефон.

— Так. Коли машина проїжджатиме повз нас, зверни увагу, скільки всередині людей.

— А що як вони зупиняться за нами?

— Не зупиняться. Принаймні якщо не хочуть викрити себе. Куточком ока я бачу, як авто наближається і минає нас.

— Вікна були тоновані. Темно-зелений «Юкон»[31].

— Ти часом номер не роздивилася?

— Побачила, що зареєстрований у Монтані. Але сам номер — ні.

— Цікаво. Скоріше за все, хибна тривога.

— Хибна?

— Так.

— Гаразд.

Здається, що вона скоріше потішена, аніж стурбована.

Я вимикаю світло в салоні. Джилліан продовжує дивитися на мене. Сяйво від приладової панелі освітлює її обличчя. На її вустах грає усмішка.

Вона не зводить із мене очей, і я знаю, що це означає.

Я міркую.

Для Джилліан це все ще пригода. Гадаю, вона не розуміє, що насправді відбувається.

Хоча, може, це я не розумію.

Імпульсивно — може, на адреналіні — я нахиляюся, вриваючись в особистий простір Джилліан, і її губи злегка розтуляються. Я її цілую. Міцно, проте недовго. Коли я відхиляюся, вона всміхається.

— Що? — питаю я.

— Це, певно, найбільш нездорове перше побачення в історії людства.

— Ти сама напросилася.

— Це правда. Правда.

Джилліан кладе руку мені на потилицю, даючи зрозуміти, що з поцілунками ми ще не закінчили.

— Ти розумієш, що щойно повз нас міг проїхати вбивця?

— Ти розумієш, як таке напруження заводить?

У ній є щось таке, чому я цієї миті не здатен опиратися. Я хапаю її за потилицю і знову притискаю її губи до своїх, цього разу сильніше. Наші язики зустрічаються і граються один з одним.

Я засовую руку їй під футболку й торкаюся грудей, що не йшли мені з думки цілий день — чи, точніше, з першої ж нашої зустрічі.

Аж ось її рука торкається мого стегна і прямує вгору, охоплюючи опуклість у мене на штанях.

— То що нам із цим робити? — шепоче Джилліан мені на вухо.

Я відсахуюся і притуляюся до своїх дверцят.

— Вибач. Я...

— Що сталося? Річ у мені?

— Ні! В мені. Ці темні речі. Темні місця. Я не мав вести тебе туди.

— Якби я не пішла, то не сиділа б зараз тут.

— Годину тому ми дивились на мертве тіло.

— Воно пролежало мертвим тридцять років.

— А вбивця досі на волі.

— Так, Тео. На волі. І повстанське мудило, яке вбило мого чоловіка, теж досі на волі. І я ніколи йому цього не пробачу.

— Вибач. Мені так шкода.

— Не кажи так. Ти шкодуєш, що мене поцілував?

— Ні.

— Ти маєш навчитись розмежовувати. Твоя проблема в тому, що ти пов’язуєш усі події свого життя в один клубок.

— Лише так я можу зосередитись.

— А ти не думав, що саме через це й бігаєш колами? Частково Джилліан має рацію. МААТ не вказала на гаряче джерело. Це випливло з випадкового коментаря. Я робив те саме, знову й знову.

Я витріщаюся на Джилліан. Вона схрещує руки й дивиться на мене з цією самовдоволеною посмішкою в куточках вуст.

— І що тепер?

Я вимикаю у себе в голові професора й кажу перше, що спадає на думку:

— Лізь на заднє сидіння й дізнаєшся.

Розділ 61

Терапевтка

Лікарка Дебра Мід дивиться на мене крізь окуляри у величезній оправі й чи то бурчить, чи то зітхає, опісля