Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

вулиці й готові до зустрічі. Проте Підзамче мовчало. Загін без жодного пострілу просунувся до середмістя і оточив ратушу. Вламлюватися до ратуші Старий не дозволив, бо всю надію покладав на вуличні бої і те, що до нього приєднається повсталий народ. Але всюди панувала тиша. Вона була рівнозначна зраді.

Старий звелів іти на тюрму, гадаючи, що до солдатів пристануть в’язні. Проте й тут його спіткало розчарування. Охорона склала зброю, наглядачі принесли списки заарештованих і слухняно розійшлися відчиняти камери. На подвір’я виходили сотні в’язнів. Коли Старий вигукнув: «Воля, братове!» — натовп відповів незрозумілим перешіптуванням. Старий тричі повторював, що вони звільнені, та слова його залишились без відповіді.

До в’язнів підходили солдати, щось пояснювали. Старий заточився на ногах, його одвели на тюремні східці. Коли він отямився, на подвір’ї були тільки його хлопці і розгублені тюремщики.

Вранці нічні патрулі доповіли бригадирові гарнізону, що в місті появився загін невідомих жовнірів. Полковник надіслав до Варшави термінову депешу. На цьому й закінчилося. Загін покинув Львів. Перед цим Старий доброї півгодини розмовляв з якимсь діячем розгромленої республіки на квартирі неподалік від пам’ятника Міцкевичеві. Повернувся до солдатів немов розбитий паралічем і ледве вимовив:

— На Стрийський тракт.

Минувши останні кам’яниці, загін зупинився. Солдати взяли Старого в середину кола.

— Панове, я вам не маю що сказати, — почав Старий, суворо дивлячись на малиновий небосхил. — Панове… Я не маю що сказати про тих, до кого ми добивалися…

Він махнув рукою, опустив голову, і голос його перехопило страшне чоловіче ридання. В рядах зашморгали носами, кривлячись, відводили очі. Вони йшли вмерти або звільнити місто, але в жертовнику часу вогонь погас. Змінившись на обличчях від жаху, вони вже не могли пізнати один одного і стояли як мерці. Викотилось сонце. Воно непорушне стояло над обрієм добру хвилину, наче не сподівалося, що доведеться світити цього тихого благословенного ранку.

Заспокоївшись, Старий продовжив:

— Прощайте, панове браття! Мені сказали, що не пора для виступу, що виступ готується. Будьте пильні. Прощайте. Не кидайте зброї. Ідіть додому мужами і батьками, не забувайте один одного, кажіть людям правду.

Солдати не розходились.

— Ви добре воювали, — сказав Старий крізь сльози. — То будьте також добрими людьми. Прощайте!

Перед ним розступились. Він одійшов метрів за сто і оглянувся. Солдати все ще не рушали з місця. Навколо них колихався синій димок ранку. Здавалося, в клубах цього димку неспокійно гарцюють осідлані коні, перекочуються гармати, пливуть тисячі наповнених військом човнів. Старий упав і довго не міг підвести голови.

Вже зовсім розвиднілося. Трактом гуркотіла підвода. Молодиця, що везла до Львова решета з яблуками, злякано зиркнула на немічного старця на узбіччі шляху: він блудив очима мов неосудний. Молодиця оперіщила конячину грабовим пужалном.

«Нема при хаті господаря, — подумав старий. — Видко, вдовиця. І без батога їде…»

Від’їхавши на таку відстань, що підводи вже не можна було наздогнати, молодиця озирнулась. Старець стояв навколішки і наче когось виглядав, але на тракті, скільки сягало око, не було живої душі. Так він стояв, аж їй навтямилося. «Божевільний», — подумала молодиця.

«Ще одна тінь історії впала на Стрийський тракт, — шепотіли губи Старого. — Тіні, тіні!.. Про що ви оповісте людям? А це залежить від запитань. Отой хлопчисько з-під Бережан був химерний хлопчисько. Щось своє будував із запитань, щось незвичайне. Чудовий це дар. Бо як не дошукуватися, як питати в тіней одне й те саме, то вони сторіччями залишаються недорікуватими».

Тодосій кружляв по камері важкими поривчастими кроками нервово розладженої людини.

— Сядь же ти каменем! — гримнув на нього Грушевич. За півтора року арештантського життя Грушевич забув, що він інтелігент, лікар, і ставився до інших не краще, ніж злодійчук з Підвальної Григорій Кмич.

— Та сядь же! — гримнув він удруге. — Чуєш? Тодосій і бровою не повів. Перед цим Кмич присилував його розповісти, як він опинився в каталажці. Тодосій надумав майнути до Канади. У Львові він сподівався заробити грошей, але наскочив на поліцаїв. Розтривожений, він метався з кута в кут, навколо рота в нього зібралися скорботні борозенки зморщок. Грушевича й сон похилив, а він усе ще ходив по камері. Прокинувшись удосвіта, лікар побачив його з піднятими до карниза над дверима руками. Тодосій стояв, упершись головою у візитерку наглядача. Грушевич перелякався, подумавши, що він у зашморгу.

— Ти знаєш, що безграмотному треба добре підплатити, аби виробили закордонний паспорт? — питав Грушевич Тодосія, посадивши на свій матрац.

Тодосій знизав плечима, проте по обличчю промайнула тінь занепокоєння. Він зіперся головою на стіну і тихо схлипнув.

— Хочеш — навчу читати і писати?

Із віконечка під стелею у камеру падав сніп сивуватого світла. Грушевич порився в клунку, який використовував замість подушки, видобув олівець і папір.

— Дивися сюди.

Тодосій одвернувся.

Грушевич з ваганням позирнув на олівець і надув губи. Він уже не міг зупинитися і почав ненавидіти Тодосія, який відмовою хотів зіпсувати йому настрій на весь день. Вже тепер у нього було таке відчуття, ніби за ним шпигують.

— Ну що я тобі кажу, — зашепотів лікар, бризкаючи слиною. — Дивись: оце я пишу слово: «Польща».

Професор історії Володимир Кривов’яз посміхнувся. Студентом він влаштував отаку студію Степаниді, легковажно почавши зі слова «любов». Степанида так і не збагнула таємниці письма, зате, рятуючи її гонор, мусили скороспішно готувати весілля. Потім він не міг без гіркоти згадувати ті канікули. Степанида була вірною дружиною, але він ніколи не знав, чого від неї чекати. Поки не махнув рукою — нехай робить, що заманеться, — вона попсувала йому немало крові.

— Польща. Пе-о-ел, — бубонів Грушевич, — м’який знак, ща, Польща. Польща загарбала Галичину. А це літера «ка». Ка-на-да. Ко-ло-бро-ди. Я знаю з вашого села Повсюду.

— Прокопа? — втішено перепитав Тодосій.

— Розумний хлопець.

— Він кудись виїхав.

— То нічого, він розумний хлопець. І Миколу Павлюка знаю.

— Павлюк має спілку з комуністами.

— Тихо, дурню! — Грушевич з внутрішнім страхом глипнув на Тодосія, ніби в ньому була вмонтована бомба. — Польща. Польща нас усіх по-витлум-лює.

…У Степаниди був депресивний психоз. До речі, і в цього Тодосія щось схоже. Якби Грушевич не занепав, хлопця можна повернути до здоров’я. Більшість душевних недуг — це недуги волі.

— Га-ли-чи-на. По-польськи Галичина — Ма-ло-польща.

…Медіатори руху в Степаниди накопичувалися продовж тривалого часу, відтак вона відчувала потребу кипучої діяльності і вносила в професорове життя такий розгардіяш, що він зрештою почав її боятися. Якось Степаниді завихторилося іти та грибами. В лісі проколола ногу, дістала зараження крові й померла. Вдруге Кривов’яз не наважився одружуватися.

— Ти маєш добру пам’ять, парубче, — радів Грушевич. — Покажи літеру «ер».