Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

class="p1">Два передостанні бої загін мав з німцями і махновцями, останній, на Збручі, - з поляками. Солдати були неймовірно зморені й брудні. Мундири висіли на них лахміттям; зотлілі підошви прив’язували до ніг обмотками; у багатьох голови були вкриті носовими хустками. Але при солдатах була справна зброя.

Кілометрів за тридцять від Збруча солдати зупинилися в лісі на постій, щоб поховати вбитих, яких забрали з поля бою і несли на руках. Тіла склали до одної ями, насипали високу могилу: Потім старший виділив караульних і команду за продуктами, а коли вони зникли в лісі, дозволив спати.

Це був сивий, згорблений і похмурий чоловік. Він не носив відзнак і був зодягнений так само жалюгідно, як підлеглі, зате зброї не мав. Чи причиною цього була недолугість, чи взагалі не брав її до рук — годі сказати. І все-таки жодне його слово не залишалось без уваги.

Старий ліг після всіх, постеливши під бік соснового галуззя. Дивлячись на нього, коли він заснув, можна було подумати, що це труп. Груди не підіймались, обличчя закам’яніло, навколо рота і під очима ніби хто припорошив дрібно розмеленим синім суглинком. Старий був високочолий, з круглими залисинами енергійної, але розважливої і поміркованої в оцінках людини. Видублене знегодами обличчя було дрібно посічене зморшками. Мабуть, почало старітись не на повітрі, а десь в кабінетних сутінках, в’янучи від душевних змагань і переобтяжень. І руки в Старого були довгі, сухі, невінчані слідами чорної роботи.

Галявину пражило сонце, диміла і гуділа мушва. Солдати спали мов мертві, дожидаючи судного дня. Старий прокинувся, тільки-но в лісі зашурхотіли кроки хлопців, які поверталися з провізією. Очі його дивилися чисто й спокійно. На мить він затримав їх на свіжому насипові землі посеред галявини, тоді звівся і рушив до солдатів.

— Чи не трапився вам десь поблизу струмок? — запитав він.

— Ми бачили за лісом озера.

— Як далеко?

— Зо двоє гін. Якщо йти просікою, будемо минати їх.

— Треба набрати свіжої води, — сказав Старий, дивлячись, як солдати розкладають і ділять на брезенті мамалиґу й сир. — Підіть хто, розбудіть хлопців на зміну вартовим.

Підкріпившись, солдати розійшлись досипати. А з присмерком вишикувалися в колони і рушили далі.

Перемишляни загін обійшов з півночі. Тільки-но вступили в ліс, почало розвиднятись. І знов Старий відібрав вартових і команду за продуктами, а решті дозволив відпочивати. Та цього разу він підкликав до себе високорослого, ще зовсім юного солдата, узяв з його рук туго напакований наплічник і рушив у зарості. Хвилин через десять на тракті до Перемишлян показався змучений, мов із тюрми випущений, священик. Назад він повертався надвечір. Тепер він йшов швидше, з непокритою головою, чого святі отці не дозволяють собі навіть серед пустинного поля На узліссі священик став солдатом. Загін уже відтрапезував. Старий взяв залишену йому скибку мамалиґи і цибулину, сказавши солдатові, який прийняв від нього наплічник:

— Цієї ночі за всяку ціну мусимо дістатися.

— Вмерло двоє поранених, — повідомив солдат; очевидно, він виконував обов’язки ад’ютанта.

— За всяку ціну, — повторив Старий.

— Ще одне самовбивство, — сказав солдат.

Старий болісно примружився, підніс руку до очей і нервово, судорожне ковтнув повітря.

До кожного його слова прислухалися, як до батьківського благословення, а запобігти самовбивствам він не мав сили. У когось з солдатів починається гарячка, і він прикладає до скроні дуло карабіна. Розбери — тиф чи віспа. Між ними нема лікаря. Солдат накладає на себе руки заради інших. До того ж хворого ніхто з селян не візьметься доглядати: бояться розстрілу, бояться заразитись.

— Поховали разом з тими… пораненими, — сказав ад’ютант.

Старий глипнув на скибку мамалиґи в руці, звів очі на верхи берізок над галявиною, постояв, постояв і, пригинаючись, ніби на його плечі звалили непосильний вантаж, рушив до куща ліщини, під яким йому приготували купу галузок.

— Пане письменнику, — пішов за ним солдат. — Після полудня над лісом кружляв літак. Нас, либонь, помітили.

— Я бачив, — озвався Старий. — Бачив…

Поволі, дроблячи мамалиґу тонкими пальцями, він пообідав і ліг. Над галявиною розносився шепіт. Серед високої трави глухо перемовлялися солдати. Заглядівшись на ще не пересотану літом основу стебел, Старий чогось згадав маленького веснянкуватого хлопця з-під Бережан, якого спіткала німецька міна в Криму. Стрільчик ходив у розвідку і приволік пошитий з телячої шкури повен махорки ранець. Тільки гукнув хлопців розбирати здобич, як під ноги шипучи впала міна. Він глянув на неї неповторно здивованим поглядом, і тут пролунав вибух…

Стрільчик ніяк не йняв віри, що перед ним живий письменник, прохав розповісти, як пишуться книжки Старий тлумачив йому «П’ять додати до п’яти, відняти два, розділити на чотири — буде два. Отак і книжку пишуть, щоб дія була зв’язана з дією, щоб суму можна було розкласти на множники і кожний з множників був висновком про дію».

— А ви багато писали? — спитав він з дитячим зацікавленням.

— Більшість своїх книжок я проїв, — відказував Старий.

— Як то?

— Я не мав з чого жити. Ми вимінювали свої сили майже задарма.

— А хто ви?

— Я з-під Рівного.

Цей тверезо-наївний сільчук так глибоко переймався кожною його фразою, що ніколи не затримувався на довгу бесіду. Ухопить те, що цікавить, і втікає куди-небудь подумати і повкладати в доброму ладі. А згодом приходить з новими сильцями-запитаннями. Лиш про одне перепитав двічі — чи Старий направду не німець або поляк. Вислухавши відповідь, він засвітився якоюсь потаємною ідеєю. Розміркувавши, Старий уже не радий був знайомству. Чого не буває! Повернеться хлопчисько додому і продасть спадковий городець, щоб послати якоїсь півсотні крон. При новій зустрічі він пояснив, що справа не в тому, що він не мав змоги влаштувати своє життя. Книжки можна писати впроголодь. За три останні десятиріччя на один том на нашій мові припадає двадцять на польській і німецькій. Притому з місцевих друкують усіляких підбрехувачів, а своїх — справді обдарованих — не друкують, аби всім було видко, що нема в цім куті світлої голови. Минає час, нікчемна писанина починає фігурувати документом доби, тоді як вона є тільки примітивною фальсифікацією життя.

Взяти оцих людей, що другий місяць у дорозі, йдуть з пекла в пекло. І про них напишуть. Пороблять їх попівськими синочками і зятьками, які в садочках біля пасік виголошують перед пашіючими здоров’ям нареченими пишномовні тиради про вісімнадцятий рік. А як же інакше? Гіркий досвід народу завжди прикріплюють до гетьманських і попівських шликів, розвішуючи ганчірки замість знамен над розтоптаним краєм. «Та вже пора збиратися…»

Старий розумів, що без бою не прорветься до Львова. Поляки, безумовно, забарикадували