Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

Оле­ся з ліжка. Во­на зів'яла, зсох­ла, як би­ли­на в спе­ку; ли­це зблідло, по­марніло, аж зчорніло; що­ки опа­ли, ясні очі не­на­че по­гас­ли.

Весна розцвіла й роз­пишнілась, а Оле­ся не приміча­ла її, не­на­че жи­ла в яко­мусь іншо­му світі. Її ду­шу, її сер­це не­на­че при­би­ли гострі мо­ро­зи. Во­на вда­ла­ся в ту­гу. Цілі дні сиділа мовч­ки то в світлиці, то в сад­ку, то над Рос­сю, ди­ви­лась в да­ле­кий простір, су­му­ва­ла і вда­ва­лась в сум­ну ме­лан­холію, до­ки во­се­ни не по­ро­ди­ла на світ доч­ки.

Балабуха знов взяв­ся за свій діяріуш, ду­мав, ду­мав, ду­мав і з ве­ли­кою ту­гою на серці тільки на­ма­лю­вав здо­ро­во­го хрес­та на цілий лис­ток, підпи­сав­ши під ним страшні ми­нувші вес­няні місяці.

8

Раз во­се­ни в один з со­ро­ко­вих років отець Ха­ритін сидів в своїй кімнаті і вчив свою стар­шу доч­ку На­де­зю чи­та­ти. Онисія Сте­панівна, не ма­ючи ніякої ро­бо­ти, пішла в пе­кар­ню, пош­тур­ха­ла ко­чер­гою в по­рож­ню піч і, як не­по­си­дю­ща гос­по­ди­ня, ви­ду­ма­ла собі та­ку ро­бо­ту: од­чи­ни­ла здо­ро­ву на коліща­тах скри­ню, що сто­яла в кімнаті, і навіщось то роз­гор­ту­ва­ла, то згор­та­ла со­роч­ки, на­волічки, прос­ти­рад­ла та су­вої по­лот­на. На­де­зя сиділа ко­ло сто­ла над гра­мат­кою і твер­ди­ла: тма, мна, здо, тло, тию, нию, тлю, тля, "здох­ло дя­ко­ве те­ля". Цей не­на­пи­са­ний в гра­матці кінець во­на час­то чу­ла од сво­го батька і все при­ки­да­ла йо­го в кінці, ду­ма­ючи, що й це там десь на­пи­са­но.

- Що то ви, Онисіє Сте­панівно, ото ро­би­те? - спи­тав отець Ха­ритін.

- Ах, не­ма ро­бо­ти, то пе­ре­би­раю то се, то те, аби дур­но не сидіти!

- Як не­ма ро­бо­ти, то згорніть ру­ки, та сядьте, та од­по­чиньте тро­хи.

- То тільки чо­ловіки вміють по­си­деньки справ­ля­ти, згор­нув­ши ру­ки, а жінки ніко­ли не вси­дять: нам так - або горілку пи­ти, або діло ро­би­ти, - го­во­ри­ла Онисія Сте­панівна з скрині, не­на­че схо­вав­шись в неї по са­мий стан.

- Або язи­ком дзи­горіти, - зне­хо­тя про­хо­пивсь з жар­том отець Ха­ритін і ка­хик­нув. - Та не на­ги­най­тесь, ма­туш­ко, так низько, щоб ча­сом ще не пе­ре­ло­ми­лись по­по­ло­вині та не да­ли стор­ча­ка в скри­ню.

- Придерж ли­шень сво­го язи­ка зу­ба­ми, бо он доч­ка слу­хає.

Надезя й справді од­ве­ла очі од книж­ки й зир­ну­ла на чуд­ну ма­ми­ну по­зу.

- А як ви ду­маєте, Онисіє Сте­панівно, чи не од­вез­ти б пак нам На­де­зю в шко­лу в Бо­гус­лав до вчи­тельки в пансіон? - спи­тав бо­яз­ко та обе­реж­но отець Ха­риті?

- От ви­га­дав! Нав­чиш сам чи­та­ти, та й бу­де з неї. Ви­рос­те, то за ро­бо­тою й те за­бу­де. Ад­же й я вчи­лась чи­та­ти, а те­пер ніко­ли й по­мо­ли­тись по книжці, пе­ре­ха­мар­каєш мо­лит­ви на­пам'ять, та й годі.

- Коли панімат­ко, те­пер інший час нас­тав: ба­тюш­ки да­ють до­чок в пансіони, щоб вміли і чи­та­ти, і пи­са­ти, і тан­цю­ва­ти, ще й гра­ти…

- І, ма­буть, щоб вміли з гу­са­ра­ми тіка­ти, як на­ша бла­го­чин­на… Слу­хай лиш, па­нот­че! А де ж ти на цю спра­ву на­бе­реш гро­шей?

- А от ка­жуть, що нам не­за­ба­ром да­дуть жа­лу­ван­ня з скар­бу.

- Як да­дуть, тоді й по­ве­зе­мо На­де­зю в Бо­гус­лав в пансіон. Щось лю­ди так го­во­рять, - вже третій рік го­во­рять за те жа­лу­ван­ня, а жа­лу­ван­ня не­ма. То, пев­но, жи­ди та па­ни бре­шуть, на свою обихідку, що ба­тюш­ки не­за­ба­ром за­ба­гатіють од то­го жа­лу­ван­ня.

Надезя пе­рес­та­ла чи­та­ти й витріщи­ла на ма­му очі; в неї очі пой­ня­лись слізьми.

- От і од­ве­зе­мо те­бе, На­де­зю, в шко­лу; там те­бе бу­де вчи­ти шлях­тян­ка, якась панія, - ска­зав отець Ха­ритін до На­дезі. На­де­зя на­ду­ла гу­би, на­су­пи­ла бро­ви й за­рев­ла на всю ха­ту.

- Не драж­ни-бо, ста­рий, ди­ти­ни, бо я те­бе ще й ви­лаю, не ка­зав­ши ли­хо­го сло­ва, - за­гу­ла Они­ся з скрині, не­на­че з-під землі.

Онися підста­ви­ла під но­ги ни­зенький стільчик, ще глиб­ше схо­ва­ла по­ло­ви­ну се­бе в скрині; дру­га по­ло­ви­на стриміла, не­на­че на ти­ну, об­мо­ще­на по­лот­на­ми та півмітка­ми.

Надворі за­гав­ка­ли со­ба­ки. Рип­ну­ли двері в світли­цю. Ба­тюш­ка вий­шов і вглядів роз­сильно­го од бла­го­чин­но­го, дов­го­но­го­го па­ла­ма­ря з Шанд­ри, що роз­но­сив кур­сорію. Він тро­хи жах­нув­ся, бо не лю­бив і бо­яв­ся тих офіціальних па­кетів. Але, про­чи­тав­ши бо­ма­гу, отець Ха­ритін з ра­дості тро­хи не підско­чив і про­жо­гом побіг в кімна­ту.

- Радуйтесь, Онисіє Сте­панівно! Бла­го­чин­ний вже кли­че за жа­лу­ван­ням. Жа­лу­ван­ня вже й є!

Онисія Сте­панівна ви­тяг­ла го­ло­ву з скрині й роз­хи­ли­лась на ввесь зріст, сто­ячи на стільчи­ку. Її го­ло­ва стриміла врівні з гру­бою й тро­хи не чер­ка­лась об сво­лок. Ви­со­ка та тон­ка, во­на бу­ла схо­жа на стовп, й з то­го ди­ва й справді тро­хи не ста­ла со­ло­мя­ним стов­пом.

- Вбирайсь мерщій та їдь. За­би­рай гроші швид­ше! - гук­ну­ла во­на на сво­го па­нот­ця.

- Та ще й які гроші! За два ми­нувші ро­ки за­ра­зом, - обізвавсь па­ла­мар.

- От те­пер за­чи­няй­те скри­ню, згорніть ру­ки та хоч насінняч­ко лу­зай­те, - ска­зав отець Ха­ритін. - В бо­мазі на­пи­са­но, що я бу­ду бра­ти на рік 120 кар­бо­ванців! Те­пе­реч­ки ми ки­не­мо ли­хом об зем­лю! Те­пер ми за­ба­гатіємо! Не бу­де­мо ди­ви­тись па­нам в ру­ки та бла­га­ти в їх лас­ки!

Онися обер­ну­лась до об­разів і пе­рех­рес­ти­лась.

- Тепер, панімат­ко, ски­дай­те плах­ту та юб­ку та вби­рай­тесь по-модньому, в сук­ню, - за­бе­ру гроші, при­ве­зу вам з Бо­гус­ла­ва гос­тин­чи­ка, чо­гось моднього на сук­ню. Не бу­де­мо вже на луб'яних во­зах та в мо­ту­зя­них шле­ях їзди­ти! - ска­зав отець Ха­ритін.

- Побачимо, чо­го-то ти при­ве­зеш, - ска­за­ла Они­ся, все сто­ячи з ди­ва на стільці.

- Та хоч злізьте з стільця, а то ви те­пер схожі на Си­ме­она Стовп­ни­ка або на віху над шля­хом, - ска­зав отець Ха­ритін.

Отець Ха­ритін лю­бив трош­ки по­жар­ту­ва­ти, як був ве­се­ленький. Але з своєю Онисією Сте­панівною він жар­ту­вав ду­же обач­но та обе­реж­но. Дру­гим ча­сом за ту віху над шля­хом от­цю Ха­ри­то­нові дос­та­лось би од Онисі на буб­ли­ки, але те­пер во­на бу­ла в доб­рих но­ро­вах.

Пообідавши хап­ком, наш­вид­ку, отець Ха­ритін звелів зап­ряг­ти коні в візок і поїхав в Бо­гус­лав.

До бла­го­чин­но­го вже на­ли­ну­ли ба­тюш­ки, ди­яко­ни, дя­ки, па­ла­марі з цілої бла­го­чинії, - з 18 па­рафій. Двір, зас­тав­ле­ний прос­ти­ми по­воз­ка­ми, був схо­жий на яр­ма­рок. Од бла­го­чин­но­го усі пішли до церк­ви й одп­ра­ви­ли мо­ле­бень в по­дя­ку за жа­лу­ван­ня і юр­бою вер­ну­лись в світли­цю до Ба­ла­бу­хи.

Жалування да­ли червінця­ми, кар­бо­ван­ця­ми та мідни­ми п'ята­ка­ми. Всі па­нотці бу­ли ве­селі, ба­ла­ка­ли та ре­го­та­лись, аж по ха­тах йшли од­ляс­ки. Бла­го­чин­на бу­ла ску­пенька на мо­го­рич. Ба­тюш­ки скла­ли­ся й струг­ну­ли мо­го­рич на сла­ву в "Га­ли­леї", цеб­то в ви­нарні в од­но­го жи­да в містеч­ку.

- От те­пер ми за­ба­гатіємо! - крик­нув отець Мельхи­се­дек, тор­ка­ючи ру­кою по своїй ки­шені. - За­жи­ве­мо по-панській, на­ку­пи­мо доб­рих ко­ней, бу­де­мо їзди­ти