Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

йшов, ні їхав. Оле­ся вто­ми­лась і за­ди­ха­лась. Во­на ки­ну­ла важ­кий узол і впа­ла на йо­го. Сон­це підня­лось на не­бо. Ліс горів на ранньому сонці. Му­зи­ки дав­но за­тих­ли. За гор­бом за­гур­котів віз. Оле­ся схо­пи­лась і побігла на­зустріч.

З го­ри ко­тив­ся дра­бин­час­тий візок, а на візку сидів му­жик.

- Тебе пос­лав сю­ди Ка­зан­цев? - спи­та­ла в йо­го Оле­ся.

- Мене ніхто не по­си­лав. Я сам собі їду до­до­му, - обізвав­ся чо­ловік, спи­ня­ючи ко­няч­ку.

- Чи да­ле­ко їдуть гу­са­ри? - спи­та­ла Оле­ся.

- А хіба я знаю! Во­ни вий­шли київським шля­хом, - ска­зав чо­ловік.

- Київським? - крик­ну­ла Оле­ся не своїм го­ло­сом. - А мо­же, ти стрівся з яким гу­сарським офіце­ром? Не їдуть сю­ди ча­сом які гу­сарські офіце­ри? Чи не ба­чив ти чор­но­го ша­ра­ба­на?

- Всі офіце­ри й ша­ра­ба­ни поїха­ли київським шля­хом, - ска­зав чо­ловік і вда­рив по ко­нячці.

Олеся впус­ти­ла узол і впа­ла на йо­го. Страш­ний здо­гад прий­шов їй в го­ло­ву: "А мо­же, він підду­рив ме­не, насміявся з ме­не? Але ні! Чи він же не ко­хав ме­не? Чи він же не кляв­ся, не при­ся­гав­ся?"

Олеся підня­ла важ­кий узол і вже не нес­ла, а тяг­ла йо­го за со­бою. Си­ла й нап­ру­га од­ра­зу впа­ли. Во­на вий­шла ще на од­ну гор­ку. Вже бу­ло вид­но між рідки­ми ду­ба­ми Бо­гус­лав. По шля­ху сно­ви­га­ли лю­ди й во­зи. Ніде не бу­ло вид­но ні од­но­го синього мун­ди­ра.

Олеся знов упа­ла на узол і за­ри­да­ла. Во­на ри­да­ла го­лос­но, ла­ма­ла ру­ки, при­па­да­ла го­ло­вою до землі; й тільки гус­тий ліс ба­чив ті страшні її му­ки та сльози. Сон­це вже ви­со­ко підби­лось вго­ру.

- Що ж мені на світі бо­жо­му те­пе­реньки ро­би­ти? - го­лос­но про­мов­ля­ла Оле­ся, не­на­че про­си­ла по­ра­ди в зе­ле­но­го лісу. - Де мені подіти свій со­ром? Йти до батька в Хохітву - со­ром. Тре­ба вер­та­тись до­до­му: ані вик­ру­ти­тись, ані вип­ру­ча­тись з біди.

З лісу виїхав який­сь чо­ловік візком. Оле­ся відря­ди­ла йо­го до Бо­гус­ла­ва, сіла на віз і поїха­ла.

Олеся в'їха­ла в місто. По місті сно­ви­га­ли, веш­та­лись і кри­ча­ли жи­ди як не­са­мо­виті. Ко­ло ви­нарні чорніла здо­ро­ва ку­па жидів та жидівок, не­на­че здо­ро­вий рій бджіл. Ту­ди збігся усей ка­гал, кри­чав, ве­ре­щав на все місто. Жидівки вей­ка­ли й пла­ка­ли. Оле­ся приїха­ла в свій двір. Про­ти неї вий­шов Прокіп.

- Слава бо­гу, що ви вер­ну­лись. А ми ду­ма­ли, що ви втек­ли з офіце­ром. Ба­тюш­ка побігли кіньми до­га­ня­ти гу­сарів. А той чор­ня­вий гу­са­рин, що хо­див до нас, ук­рав Шму­ле­ву Хай­ку.

- Хайку! - крик­ну­ла Оле­ся на ввесь двір. "Ме­не проміняв на Хай­ку! Будь же ти тричі прок­ля­тий, - тричі й довіку!" - по­ду­ма­ла Оле­ся, вста­ючи з во­за. Во­на ввійшла в ха­ту, сіла в спальні ко­ло вікна й на­че скам'яніла. Її ли­це осу­ну­лось і зблідло; очі ста­ли ве­ликі й бли­ща­ли хо­ро­ви­тим ог­нем; під очи­ма ляг­ли сині сму­ги; гу­би побіліли, як крей­да. Оле­ся сиділа як смерть бліда, аж жов­то-си­ня, нічо­го не чу­ла, нічо­го не ба­чи­ла; увесь світ, з Бо­гус­ла­вом, з до­мом, з му­жем, не­на­че про­ва­лив­ся для неї в бе­зод­ню. Во­на по­чу­ва­ла, ніби си­дить в яко­мусь по­рожньому прос­торі, де не­ма лю­дей, не­ма світу, не­ма повітря, не­ма не­ба й сон­ця.

Килина зас­те­ли­ла стіл, по­да­ла обід і поп­ро­си­ла Оле­сю до сто­лу. Оле­ся не чу­ла, що го­во­ри­ла Ки­ли­на, не ба­чи­ла її.

Опівдні рип­ну­ли двері в спальню, - увійшов блідий як смерть Ба­ла­бу­ха, з роз­пат­ла­ною го­ло­вою, нев­ми­тим ли­цем. Він спи­нив­ся се­ред ха­ти, і йо­го ли­це не­на­че про­яс­ни­лось.

- Ти до­ма? - крик­нув він го­лос­но й ки­нув­ся до Олесі. - Ти не втек­ла з Ка­зан­це­вим?

Олеся підня­ла на йо­го ка­ла­мутні, мертві очі й про­мо­ви­ла: "Хотіла втек­ти, та він ме­не підду­рив і по­ки­нув", - і з ти­ми сло­ва­ми во­на впа­ла з стільця до­до­лу як не­жи­ва.

Балабуха ки­нув­ся до неї, підняв її, пок­лав на ліжко, побіг за во­дою, прис­нув на її ли­це, прик­лав по­мо­че­ну хус­точ­ку до її го­ло­ви. Оле­ся ле­жа­ла як мерт­ва, біла, як по­лот­но. Прий­шов док­тор, звелів її роз­дяг­ти й пок­лас­ти на постіль, пос­та­вив гор­чич­ни­ки. Оле­ся ле­жа­ла як труп і тільки пе­ред ве­чо­ром по­ча­ла важ­ко зітха­ти та ди­ха­ти, не розп­лю­щу­ючи очей. Ба­ла­бу­ха хо­див ко­ло неї, пла­кав і тільки ди­вив­ся на її гар­не бліде ли­це, на повні ру­ки, не­на­че ви­то­чені з сло­но­вої кості й прис­тав­лені до пле­чей. Вже над­ворі ве­чоріло, вже й смерк­лось. Ба­ла­бу­ха не вста­вав з місця, цілий день нічо­го не ївши, і все дер­жав Оле­си­ну ру­ку в своїй руці.

Настала ніч. Посвіти­ли свічки. Оле­ся не розп­лю­щу­ва­ла очей. Її бліде ли­це стемніло й по­чер­воніло. Жар роз­лив­ся в тілі. В домі все за­тих­ло. Го­дин­ник в гос­тинній ви­би­вав го­ди­ну, од­ну за дру­гою. Вже вда­ри­ло північ. Го­ди­ни тяг­ли­ся для Ба­ла­бу­хи, як ли­хо. Оле­ся по­ча­ла белько­та­ти без­тямні сло­ва.

- Олесю! Оле­сю! Опам'ятай­ся! - про­мов­ляв Ба­ла­бу­ха, підніма­ючи її важ­ку га­ря­чу ру­ку.

Олеся нес­подіва­но розп­лю­щи­ла очі, схо­пи­лась і сіла на пос­телі. Її ве­ликі очі бу­ли без­тямкі, сонні, як у мер­ця.

- Ти приїхав? Ти не по­ки­нув ме­не? Ми­лий мій, сер­це моє! Я тро­хи не вмер­ла за то­бою! Швид­ше, мерщій їдьмо, бо вже світає. Он, ба­чиш, місяць злетів з не­ба й сів на де­реві. Сідлай коні! Станьмо пташ­ка­ми та по­летім в не­бо, щоб нас ніхто не впіймав, та тільки мерщій, мерщій, моє ми­ле сер­це!..

Олеся об­ня­ла Ба­ла­бу­ху й пок­ла­ла свою га­ря­чу го­ло­ву на йо­го пле­че. Ба­ла­бу­ха за­ри­дав: йо­го га­рячі сльози зак­ра­па­ли й по­ли­лись по Оле­си­них що­ках. Оле­ся знов упа­ла на по­душ­ки, як мерт­ва, і знов за­белько­та­ла в га­рячці.

- Ой не од'їжджай! Ой не по­ки­дай ме­не в цьому лісі!.. Он во­ру­шиться в тем­ряві стіл, во­ру­шиться гру­ба… З гру­би щось ди­виться на ме­не страш­ни­ми чер­во­ни­ми очи­ма… Ря­туй ме­не, мій ми­лий!

Олеся зак­ри­ча­ла. Ба­ла­бу­ха зняв хрес­та і при­ту­лив до її га­ря­чо­го ло­ба. Оле­ся зап­лю­щи­ла очі й знов ста­ла як мерт­ва.

- Боже мій! Чим я те­бе прогнівив! - мо­лив­ся Ба­ла­бу­ха, дер­жа­чи хо­лод­ний хрест над Оле­сею, хрес­тя­чи її ли­це, її ру­ки тим хрес­том.

Почало роз­вид­ню­ва­тись. Ро­же­вий ра­нок заг­ля­нув у вікно, - і по хаті роз­лив­ся ти­хий світ. Оле­ся знов зблідла на ви­ду і зас­ну­ла важ­ким сном. Ба­ла­бу­ха зас­ло­нив вікно, вий­шов з кімна­ти, вмив­ся, знов вер­нувсь і впав ко­ло Оле­си­но­го ліжка нав­колішки. Вже сон­це зійшло, вже за­ся­яв пиш­ний день, а Ба­ла­бу­ха все сто­яв нав­колішки та мо­лив­ся за Оле­сю, щоб гос­подь прос­тив їй гріх, вер­нув їй здо­ров'я, дав си­ли ви­терпіти важкі му­ки, важ­ку спо­ку­су.

Тиждень про­ле­жа­ла Оле­ся в пос­телі; тиж­день Ба­ла­бу­ха не од­хо­див од пос­телі, втішав Оле­сю, про­щав її про­ви­ну, бла­гав її ви­терпіти й з мужністю пе­ре­нес­ти го­ре. Тільки че­рез тиж­день вста­ла