Едуард Миколайович Успенський - 25 професій Маші Філіпенко

Тут мій Стьопа остаточно засмутився:

— Чого я тут сиджу? Давай наливай, душа просить.

Довелося налити.

— Ну як? — питають із залу. — Погарнішало?

— Склянку не проковтни!

— Залиш трошки.

— Фігу вам, — каже Стьопа. — Виходили б, коли вас запрошували. Ну, лекторе, давай далі.

Я продовжую:

— Щойно Стьопа мовив золоті слова: душа просить. Точніше б сказати, організм. І що далі, то вимогливіше він просить. І дедалі важче з ним упоратись. Усе це ми сьогодні побачимо. Якщо, звичайно, Стьопа від демонстрації не відмовиться. Ти маєш намір серйозно працювати?

— До переможного кінця!

Із залу кричать:

— А вранці продовження буде? Про похмілля?

— Ні, — кажу. — У нас лекція про алкоголь, а не про алкоголізм.

— Несправедливо! — горланять дружки. — Людина завтра мордуватись буде.

Дівчата кричать:

— Хай мордується. Для науки. Один раз можна!

— Який там один. Він щодня п'є! При ньому можна цілий інститут тримати антиалкогольний!

Та чоловіки не погоджуються:

— Чуєш, лекторе! Ти все не давай. Сто грамів лиши на ранок!

Дивлюсь, моя лекція не туди пішла. Аудиторія більше Стьопі співчуває, ніж мені. Хоч зовсім закривай оту антигорілчану пропаганду. І ніяк ми з похмілля не зрушимо.

— Ей, — кричу. — Коли ви тут самі гуляєте, не дуже вже ви про завтра думаєте. А тут раптом захвилювались!

— Тому що ми просто п'ємо. А тут за наукою. А за наукою похмелятись неодмінно треба. Щоб серце не спинилось.

Я спробував розмову в інший бік повернути:

— Згоден. Може, справді пияцтво у нас якось не так поставлене. Не так організоване, як безплатне лікування, скажімо. Може, треба в місті дозволити пенсіонерам у підвалах пиво продавати і сосиски. Щоб люди не в підворітті збирались, а в кімнаті сиділи, бесідували.

— А що? Давно пора. І від пенсіонерів користь буде.

— А в доміно там можна буде грати?

— Звичайно.

— А в карти?

— Не знаю. Це ж лише моя пропозиція.

— А коли не знаєш, то й говорити нічого, — вставляє Стьопа. — Наливай.

— Наливаю. Та зараз мова не про це. Не про майбутнє. А про те, що у нас, заводських, жодне зборище без пиятики не буває. Але ж є такі компанії, де й без пияцтва цікаво. Я двічі потрапляв. Суперечка у них за столом точилась! То аспіранти були, кібернетики.

— Ага… Зрозуміло… У них грошей немає…

— От вони й сперечаються… Де гроші роздобути….

— … щоб випити.

Несподівано один парубок із учнів підводиться:

— Можна, я скажу? Я своїм хлопцям якось запропонував: давайте просто зберемося. Без вина. Я чай приготую. Дівчат запросимо гарних. Буде «сухий» вечір. І вони поприходили. Кожен заходить і каже: «Я усвідомлюю, що сьогодні без вина. Та я пляшку горілки приніс одну на всіх. Так, для розмови. Адже більше не буде». — «А я — п'ять пляшок пива. Просто для компанії». Зрештою, ми так повпивались, як ніколи. А я хотів, аби все добре було. Щоб побесідувати, інформацією обмінятись.

Тут Стьопа заговорив:

— Ти що, забув? Давай наливай. Обмінюй мене інформацією.

— Зачекай, Стьопо, лекція тільки почалась. Не випереджай подій.

— Та плював я на твою лекцію! Нічого з мене мавпу робити! Наливай.

Я до глядачів:

— Мені терміново асистент потрібен із бажаючих. Одному мені із Стьопою не впоратись. Хто бажає?

Ніхто не бажав. І якась тривожність зависла у повітрі. Тут мене злість взяла. За таких обставин нізащо не треба підкорятись подіям. Як тільки відчують, що ти розгубився, почнуть на тебе тиснути з лютою силою. Недаремно американці в інструкції по боротьбі з наркоманами рекомендують нічним перехожим: «Ніколи не йдіть боязко. Не майте вигляду жертви. Ви можете дійсно нею стати».

— Зачекай, — кажу, — Стьопочко. Ти нам нерви шарпав, і не раз. Тепер ми тебе пошарпаємо. Коли погодився в лекції участь брати, працюй. Відпрацьовуй випивку. А просто наклюкатись без мене можеш. Продовжуємо розмову… Після великої дози випитого у людини вповільнюється реакція, з'являється добросердя або підвищена агресивність. От як тепер у Стьопи. Язик у нього заплітається. Стьопо, спробуй вимовити довге речення. Більше п'ятнадцяти слів.

— Та він і не знає стільки!

— А нехай він вірша продекламує. Здається, вагівниця почала на мій бік переважувати.

— Ну то що, Стьопо, продекламуєш що-небудь для науки?

— Задля науки, — каже він розлючено, — я волів би кому-небудь що-небудь надраїти… І надраю.

Бачить бог, не бажав я цього.

— Агресивність у піддослідного Стьопи зросла. Тямковитість зменшилась. Він просто рветься до бою. Погрожує представникам науки. Тому я пропоную усім перейти до спортивного залу.

Там за домовленістю з вчителем фізкультури мати були постелені на підлозі і боксерські рукавички висіли на цвяшку.

Усі мої слухачі зайшли туди і поставали вздовж стінок.

— Отже, — сказав я, звертаючись до аудиторії, — завершальна частина лекції — три раунди по три хвилини. Демонстрація агресивності асистента і втрата координації. До речі, я не так уже рвусь до бою. Коли є бажаючі замінити мене, ласкаво прошу.

— І не подумайте, — сказав їм Стьопа. Бажаючих не було. Усі чекали, що буде.

Я простягнув Стьопі рукавички.

— Хлопці, хто на боксі розуміється?

Вийшло кілька учнів.