Едуард Миколайович Успенський - 25 професій Маші Філіпенко

— Завтра дамо, на обід. Ми ваше начальство попередили, щоб на перший день їжу брали з собою. Спершу самі годуйтесь, а вже потім за наш рахунок поправлятиметесь.

Пішли ми з Майкою гриби збирати…

Повертаємось до школи, а там дим коромислом — бійка зчинилась. Двоє здорованів б'ються. Один у тільнику, другий у гімнастерці на босі груди. Той, котрий у гімнастерці, лопату схопив. Зараз у володаря тільника мізки виб'є.

Я втрутився, схопив його поперек спини і на матрац швиргонув. Тут морячок на мене кинувся. Ледве я втік. Через півгодини до мене двоє підходять. Один морячок, другий спокійний, як шафа чи диван. Він запитує:

— Ти Стьопу бити хотів чи розбороняти?

— Розбороняти.

— Тоді от що. Або ти Стьопі пробачиш, або даси йому по морді.

— Я ні бити, ні пробачати не хочу.

— Тоді я сам йому вріжу.

А Стьопа навіть фізіономію наполовину підставив.

А парубок, його Іваном звали, тисне:

— Або вибач, або бий. Я сказав:

— Гаразд. Вважайте, що я йому вибачив. А завтра все одно побалакаємо.

Я тихцем, тихцем отак до дверей… І в коридор.

Настрій препоганий. Погуляв годину, півтори. Що робити? До станції двадцять кілометрів. І що в місті робити? Скаржитись, чи що, на хлопців? Так не втручався б. Теж мені дружинник. Вони тебе не зачіпали. Може, вони так щовечора розважаються. Натомість доміно.

(Антиалкогольний — продовження картопляного)

І от якось усе владналось. Мене попросили бути кухарем. І я погодився. Погода кепська. У школі холодно і вогко. А в мене на кухні тепло й чисто. Ї дівчата вечорами до мене потяглись у флігель. На затишок і чистоту. Сідають на ослінчики, гріються. Історії розповідають.

Я, звісна річ, безплатно сидіти не дозволяю. Мені одному важко. Допомагайте картоплю чистити. От вони й працюють. А за ними хлопці потяглись. Кавалери. Я їх також запрягаю.

— Ей, хлопці, — кажу. — Виділіть парочку — дрова до зарізу потрібні.

Вони скриплять, але парочки виділяють. Та найбільше я Стьопі допікав:

— А, моряк прийшов! Стьопо, будь другом, допоможи котел почистити. Вас на флоті вчили залізки драїти!

Він мене тихо ненавидів. А кухні він намагався триматись осторонь.

Та зате в їдальні у мене ідеал. Чистота. Клейонки вилискують і ромашки на столах. Їжа смачна. І завжди кава і какао є, і хліб свіжий з маслом для особливо голодних. Отож усі хлопці ставились до мене вельми прихильно. Я навіть виступати почав. Якось кажу:

— Хочете, лекцію прочитаю вам антиалкогольну? З демонстрацією?

Справа в тому, що пиятика у хлопців не припинялась. Цей Іван-отаман-шафа якось хутко усіх собі підкорив. І механізаторів, і механіків, і водіїв. Після роботи він пару мішків картоплі на борт, і з шофером до міста. Там мішки за дешевину йшли наліво. А виручені гроші на горілку. За схемою: товар — гроші — товар.

Та частенько формула скорочувалась. І у відшліфованому вигляді виходило: товар — знову ж таки товар. Тобто один мішок — дві півлітри. З трьох мішків уже добряча пиятика виходила.

А хлопці усі кремезні, та на свіжому повітрі, по них і не видно. Лише Стьопа з випередженням працював. Чи то випити прихитрявся більше. Чи то п'янів скоріш — організм мав економний.

Ось тому я одного разу кажу:

— Хочете, лекцію вам прочитаю антиалкогольну? З демонстрацією? Я вам розповідатиму, а бажаючий — питиме.

Знайшли ми порожній клас. Пляшку горілки я заздалегідь припас. І лекцію я продумав. Одного я побоювався — вийде «отаман-шафа», той самий, що мене Стьопиною мордою пригощав, або котрийсь із його помічників: все, кінець лекції з демонстрацією. Вони й дві пляшки видудлять на очах у вражених глядачів без особливої шкоди для організму. Лише розчервоніються та їсти захочуть. І лекція не про шкоду, а про користь алкоголю вийде.

Ллє тут я правильно усе розрахував. Ніхто з них навіть за випивку не захотів блазнем бути. А Стьопа-морячок клюнув. Давай демонструй мене. Чхали ми на ваших піжонів.

Що ж, о'кей. Я й почав.

— Ні, особисто я не проти пиятики. Але штука вона надто підступна. Спочатку людина нею розпоряджається, а потім вона нею командує. Візьмемо, наприклад, Стьопу. І «високий він, і вродливий. І розуму не позичати. Дівчатка за ним просто сохнуть. Хіба не так?

— Так, так. Ти давай наливай. Розпочинай демонстрацію.

Налив я йому трохи. Він вихилив.

— Добре пішла? — кричать із залу.

— Чудово! Ей, лектор, огірочків нема?

— Нема, — кажу. — Я лекцію про пиятику читаю, а не про закуску. Отже, перші сто грамів благотворно. Судини розширяються, людина рум'яниться, настрій поліпшується. Я б навіть сказав, що сто грамів — корисна річ. Особливо коли зійшлись малознайомі люди у важливій справі і їм треба контакт налагодити. Що, Стьопо, вірно я кажу?

— Вірно. Наливай ще.

— Не поспішай, Стьопо, адже у нас лекція, а не пиятика у підворітті.

— А що підворіття? — кричать із залу.

— У підворіття люди не від радості йдуть!

До кафе з карбованцем не підеш. А пивні позачиняли.

— У селі й то краще. Яка-небудь бабця самогон гонить. У неї і випивка і закуска є. І балакати