Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

Мені було шкода її, напівсироту, яка не відала, що за п'ять кілометрів од блокпоста жила рідна бабуся. У нас схожі долі: ми обоє зросли без батьків. І, може, Ніну охопив жаль, який мені теж часто стискав серце: чому саме над нею позбиткувалась війна і чому саме їй судилося ніколи не зазнати батьківської ласки? І тоді вже немиле ні кіно, ні вбрання, ні білий світ.

— Не плач, Ніно, — гладив її волосся, розчулюючись. — Усе одно ти щаслива.

— Ви… ви женитесь на Олі? — запитала ні сіло ні впало.

— І ти колись вийдеш заміж.

— Ні, ні!.. — вона схопилась і побігла стежкою понад колією до блокпоста.

Чудна якась дівчина.

Сонце сідало на спочинок, і на землю спускалися рідкі сутінки. Навколо панували спокій і тиша — деньвлягався спати. На небі несміливо проклюнулись перші блідо-голубі зорі. Я вчасно дістався до універмагу: тільки зупинився, як на майданчик випурхнула Оля в легенькій барвистій сукні. Поїхали нешвидко, щоб розтягти час. Біля воріт постояли недовго, бо вона поспішала готовити вечерю. Запрошувала до себе, але я відмовився. Знав, що обов'язково подзвонить мати, а після вечері в Олі, коли вона звільнилася б від хатньої роботи, мені б не схотілося відразу йти додому.

Хоч і тьмяно білів новий паркан та леліла голубизною жерсть на хаті, але вікна не світились, і вона здавалась мені непривітною і чужою. Мабуть, ще й через усвідомлення, що сам у ній спатиму. Матері, напевне, теж було незатишно і самотньо, коли я припізнювався або взагалі не ночував удома.

Вперше за всі дні не думав про розслідування. Звичайно, завдяки Великошичу, що не залучив мене до перевірки своєї версії. Вірніше — не версії, а вже роботи заганяти «спритника» в глухий кут. Раз узяв відбитки пальців на віконниці, значить, натрапив на його слід. Залишилося тільки чекати, коли Сергій Антонович покличе мене на арешт. Як не боляче, а я змирився і визнав помилку, якої десь припустився. У нашій роботі теж на помилках вчаться. Проте краще б їх не робити, і, головне, щоб через них хтось не наклав життям.

Мати подзвонила в десять годин.

Далеко за північ прокинувся від якогось невиразного шуму і відразу спросоння не міг добрати, що таке. Прислухався, лежачи в темряві, сам на весь будинок, і мені ввижалося, що хтось шкрябав по дверях веранди, потім перейшов до вікна на кухню, опісля до материного і, нарешті, зупинився коло мого. Звівшись, я напружено вдивлявся у вікно, за яким у густій імлі прозирали неоковирні, схожі на якісь страхітливі істоти, чорні стовбури яблунь та груш. Ніби зачапало… Я навпомацки висунув шухляду стола і налапав ліхтарик. За вікном глухо затарабанила бляха, ті шматки, що лежали навколо стола, і я натис кнопку, притуливши ліхтарика до шибки. Сніп яскравого проміння вихопив із ночі стіл, скручені лискучі смужки жерсті та великий чорний черевик із штаниною, що мигнув і зник у темряві в напрямку причілка. Загупали кроки.

Я швидко набрав номер телефону Великошича. Як тільки пішов сигнал, трубку здійняв Сергій Антонович, ніби й не спав.

— Слухаю, — проказав сонним голосом.

— Це я, Загайгора, — тамував хвилювання. — Хтось ходив навколо нашої хати. Викличте провідника з собакою.

— Не треба, Арсене, — швидко заперечив слідчий. — Ти його налякав?

— Засвітив ліхтарика і тільки помітив черевика з штаниною.

— Відпочивай, він більше не поткнеться, — і поклав трубку.

Дивно і незрозуміло повівся Великошич. Міркував я, аж поки засіріло надворі і мене зморив важкий сон.

Минув майже тиждень. Я їздив до Куртія в школу ДТСААФ. Дмитро Семенович зустрів мене радо, розпитував про матір і зовсім не цікавився розслідуванням, ніби не він надіслав мені листа, вякому згадав про батьків золотий годинник із дарчим написом.

Лише коли я попросив написати свідчення про гроші та годинник, він уважно, серйозно подивився на мене. Напевне, все зрозумів, бо знову ж ні про що не запитав.

Поки Куртій засівав папір великими літерами, я поглядав у вікно на подвір'я школи, де Ніна, вбрана в спортивні штани і хлопчачу сорочку, хоробро викаблучувалась в оточенні курсантів: демонструвала їм, як треба танцювати румбу. Я навіть не уявляв, що у ній приховані такі здібності до танців. І не тільки до танців: мати була вкрай здивована, коли Ніна склала екзамен на «четвірку». А моя мати скупа на відмінні оцінки.

Прощаючись, Дмитро Семенович сумовито мовив:

— Я не слідчий, Арсене, але свідчення дають проти когось.

— Правильно.

— Невже натрапив?.. — Куртій зблід, і обпечена половина лиця теж утратила свій ледь рожевуватий колір.

— Очевидно, тільки не я.

Ми відвідали колишню ставку Гітлера, що за вісім кілометрів од Вінниці, навпроти села Стрижавка в сосновому гаю. Ніна розчарувалась, бо сподівалася побачити щось незвичайне, а не залізобетонні брили триметрової товщини. «Вовче лігвище» лежало під землею, зруйноване, спотворене на віки вічні.

Потім Ніні закортіло подивитись атракціон «Політ мужніх» на колгоспному ринку. Видовище виявилось справді захоплюючим: чоловік і жінка їздили на мотоциклах по вертикальній стіні всередині великої дерев'яної діжі. За ринком ще виявився пересувний зоопарк, і ми з Ніною відвідали його. Я почастував її морозивом, і вона, ласуючи ним, смішно морщила кирпатого носика, розглядаючи збайдужілих звірів.

Повернулися додому, коли почало сутеніти. На другий день, коли я подзвонив Олі в універмаг, у нас відбулася неприємна розмова: вона приревнувала мене до Ніни. Я прийшов до універмагу, та Оля перехитрила мене: вислизнула чорним ходом, а я ще годину стовбичив біля центрального.

Відчуваючи себе ні в чому не винним і образившись на несправедливі звинувачення, перестав їй дзвонити. Смішно, що могла таке подумати, і водночас на душі залишився неприємний осадок від її недовір'я. Сподівався, що здоровий глузд візьме гору й Оля недовго гніватиметься.

У п'ятницю і в суботу я марудився, не признаючись самому