Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

сейфі заготовлена папка з написом: «Вбивство гр… військовослужбовців Загайгори, Карпаня і Замрики». Лише не уявляв, яке на пій прізвище злочинця. А слідчий, безперечно, когось підозрював. У його ланцюжку доказів, може й побічних, бракувало, напевне, тільки одного кільця.

Мене охоплювало тривожне очікування значних подій.

Ще з вулиці помітив сперту на веранду невелику зелену хвіртку. Таки Горак дотримав слова: зробив і навіть пофарбував. Відхилив її — з другого боку прилаштовано поштову скриньку. Золоті руки в Миколиного батька. Мені забаглося чимшвидше її поставити.

На кухонному столі білів аркуш з учнівського зошита. «Арсене, май серце, дитино. Чого ти не сказав мені, що кудись ідеш? Я ж не залізна.Їсти то— бі наготовила, тільки підігрівай. Приїду аж завтра. Бережись, сину. Цілую. Мама». Мене пойняв сорок. Не розбудив її, ідучи вранці до Мошняк. Не хотів, щоб хвилювалась, а вийшло навпаки.

Я поснідав і взявся за останній прогін паркану. Працюючи, раптом подумав: що почуватиму, коли побачу вбивцю свого батька? У мене дужче закалатало серце, і я присів на стовпець. Ні злості, від якої туманилось у голові, ні кровожерливого прагнення помсти в собі не відчував. Тільки нуртувало невідступне бажання викрити вбивцю і віддати під суд. Тоді я викопаю свій обов'язок І матиму повне задоволення, що зло покаране. Зло не повинно жити серед людей.

Іще: мені над усе хотілося побачити його очі. Досі я не бачив очей свідомого вбивці. Які вони у людини, що заради грошей позбавила життя трьох чоловік? Чи є у нього дружина, діти? Що за мати його народила? Мені здавалося, що в нього завжди на руках кров, що він чимось відрізнявся од інших, особливо очима. І може, я не раз стрічав його на вулиці, знав в обличчя.

Я взявся прилаштовувати хвіртку. Вона гарно вписувалась у новий паркан.

У дванадцять, заправивши «Яву», знову навідався до Мошняк. Вона неохоче написала свідчення і під розписку віддала мені перстень та кульчики. Повідомила, що вранці приїздили якісь люди і навіщось сфотографували віконницю, яку намагався відчинити зловмисник. Я здогадався, що то Великошич заїхав із бригадою експертів. Напевне, відшукали відбитки пальців.

Від Мошняк — у Березівку. Свідчення за тітку Ніну довелося писати самому, і, занотовуючи впізнання образка, я все потерпав, щоб вона не попросила його показати. Потім розшукав Горжія на тракторному стані. Він із задоволенням виклав усе на папері. Персня, на жаль, не пам'ятав. Вертаючись з села, заїхав на блокпост.

Дубовенко якраз чергувала. Після підписання свідчення вона, знітившись, попросила зберегти в таємниці від Ніни її давній зв'язок з Карпанем. Я пообіцяв, хоч щодо доцільності був зовсім іншої думки.

Шепета теж виявилась удома. Вона написала, що знала і бачила, навіть не поцікавившись для чого. Мабуть, Дубовенко їй усе розповіла. І я, скориставшись з нагоди, таки не втерпів: запитав, де вона була до пізнього вечора того дня, коли Дубовенко випровадила Карпапя в Березівку. Шепета, не задумуючись, відповіла, що на сусідньому блокпосту. Туди сім кілометрів. Я не поспішав од неї піти і в розмові, ніби між іншим, з'ясував про сіно, яке вона згребла в копичку перед другим моїм приїздом.

Вийшовши од Шепети, я зустрівся з Ніною, вбраною у зелене плаття в білий горошок та салатові босоніжки.

— Дорослі повинні дотримувати свого слова, — зауважила ні з того ні з сього, хитро поглядаючи терновими очима.

— А саме? — не зрозумів, кого вона мала па увазі.

— Ви щось мені обіцяли, — і прийняла класичну позу сором'язливості: потупилась і водила носком босоніжка по землі.

— Справді?

— Ага, повезти мене па ставку Гітлера.

— А-а, — згадав. — Хіба ти склала перетримку з хімії на «п'ять»?

— На «чотири», — відповіла тихо. — Ви обіцяли: якщо на «чотири», півдня у Вінниці.

— Гаразд, Ніно.

— А коли?

— Завтра або післязавтра, — мені все одно треба було побачитися з Куртієм. — Я заїду за тобою.

— А зараз підвезете до вокзалу? — запитала прохально. — Там на мене подруга чекає, щоб іти в кіно. В понеділок завжди новий кінофільм.

— Як же додому вернешся?

— Заночую у Тані.

— Сідай.

Мені здавалось, що позаду Оля, тільки чомусь не наважувалась покласти руки на плечі. Поглянув на лісосмугу, чи де не вигулькне з-поміж дерев копичка сіна. І десь за кілометр-два від блокпоста вгледів її прив'ялу зелену тюбетейку.

— То не Шепети копичка? — гукнув, пригальмовуючи, озираючись на Ніну.

— Її! — відповіла весело.

Ніна зійшла біля вокзалу. Хоч і близько шостої, але дядька Гаврила і Василя вже не було. Подзвонив Олі в універмаг. Сказала, що Василь з Гораком терміново закінчують перекривати дах райвно і сьогодні не прийдуть. Попросила зустріти її після роботи. Я вирішив оглянути копичку Шепети, щоб остаточно розвіяти свої сумніви. Знову поїхав на блокпост. Мотоцикла поставив на стежці в лісосмузі.

Зблизька копичка показна: метрів три заввишки і стільки ж у діаметрі. Прикинув, що за годину-півтори одній жінці нелегко згромадити сіно і викласти такий стіжок. Отже, Шепета не залишала полустанок, щоб когось попередити про мій приїзд. Великошич небезпідставно наказав мені відкинути всілякі підозри стосовно Шепети.

За копицею ніби хтось схлипнув чи видалось. Ступив крок і з-за сіна помітив на траві засмаглі ноги, взуті в салатові босоніжки. Невже Ніна? Чого вона тут опинилась? Дівчина сиділа скулившись і плакала, затуливши обличчя долонями. Її зелене плаття в білий горошок зливалося з сіном. Тільки похилена чорноволоса, з короткою стрижкою голова різко і сумно виділялась на зеленому тлі духмяної паші.

— Що сталося, Ніно?

Вона здригнулась і схилилася нижче.

— Щось з мамою? Заперечно похитала головою.

— Тебе хтось обідив?

— Н-н… ні!.. Ідіть, ідіть!

Чому вона вернулася з міста, якщо збиралася в кіно?

— Давай завезу додому.

— Я… сама, — підібрала ноги.

— Ну не плач, — погладив її по голові, по теплому шовковистому волоссі, і Ніна захлипала ще дужче.