Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

Вона безживна, наче велика воскова лялька.

— Мене не заарештують? — запитала по паузі.

— Хіба ви вчинили якийсь злочин?

— Я… дочка поміщика Нестеровського.

— Знаю. Розкажіть, яким чином опинились у вас ті кульчики? І коли?

— Зараз, — Мошняк узяла склянку і ще ковтнула води, приклала долоню до грудей. — Кульчики… То було на різдво в сорок п'ятому році. Ми з мамою приготувались, як водиться, накрили стіл, посідали, а Спиридон вийняв з кишені носовичок, розгорнув його, і ми побачили…

— Тільки кульчики?

— Крім них, більше нічого. Вони зараз дуже дорого коштують. Там безліч діамантів замість зернин, — оповідала із жалем.

— А перстень?

— Який? — і мимоволі глянула на свій палець.

— Що на ньому був, коли я приходив.

Мошняк вимушено всміхнулась.

— Теж приніс Спиридон. Казав, що купив.

— Коли?

— На честь Перемоги.

— Де? У кого?

— Не знаю, — стенула плечима. — Приніс і подарував.

— А він нікуди не виїздив з міста?

— Ніколи. Навіть у відпустку сидів удома.

— Крім персня і кульчиків, ще були дарунки?

Мошняк заперечно похитала головою. Я не повірив, але не допитувався. Вона, того не розуміючи, повідомила найголовніше: Мошняк у когось в місті купив коштовні кульчики та персня у сорок п'ятому році. Я пошкодував, що із всіх цінностей Горжій запам'ятав лише кульчики. Проте перстень теж побічний доказ. Ось чому «спритник» боявся Копійочки. А Спиридон виявився потайною людиною, якщо навіть не казав дружині, в кого купував прикраси. Але чи купував? Може, три вбивства — справа його рук? Навряд.

— Соломіє Остапівно, ви поки що ночуйте в Іванової, — порадив їй на всяк випадок.

— Не розумію: для чого вам кульчики, перстень?

— Треба. І мовчіть про нашу розмову. НавітьІвановій ні слова, — попередив.

Звівся із стільця. Серед старовинних, свого часу вишуканих меблів простенько одягнена Мошняк була якась незугарна і скидалася на затуркану хатню робітницю. Безперечно, колишній дочці поміщика Нестеровського в цій обстановці аж ніяк не обійтися без китайського халата в папугах. І мені чомусь спало на думку, що Мошняк, мабуть, завжди почувався наймитом при Копійочці. Чи вій любив її безтямно, чи тішило його самолюбство саме співжиття з колись недосяжною панною? На жаль, Спиридон уже не відповість.

— А де портрет матері?

— Там, — Копійочка кивнула на двері за шафою.

— Можна глянути?

— Дивіться.

Я побачив те, що чекав: половину кімнати займало чорне дерев'яне різьблене ліжко на лев'ячих лапах, у кутку трюмо у формі серця, крісло, килим і портрети жінки з владним обличчям, Копійочкн, вусаня у бекеші, очевидно, батька Соломії. Місця Спиридону не знайшлося. Цікаво, де він спав? На кухні? Там стояло просте металеве ліжко.

Опинившись надворі, я примружився від яскравого сонця. Приємно дихалося свіжим повітрям опісля кімнати з встояним духом старих меблів, поточених шашелем. Тепер, добувши цікаві факти, я міг дзвонити Великошичу. Аби застати його. І, щоб не гаяти часу, зайшов на вокзал, де висів телефон-автомат. Годинник показував півдесятої. Не маючи двох копійок, набрав 02. Попросив чергового покликати слідчого.

Сергій Антонович узяв трубку.

— Здоров. Що в тебе?

— Дещо є. Важливе.

— Звідкіля дзвониш?

— З вокзалу.

— Почекай. Через хвилин п'ятнадцять підскочу.

Я вийшов до колій і сів на теплій лавці біля дзвона. Неподалік двірничка підмітала недовгий перон.

Пригадалось, як сидів тут після першої поїздки в Березівку, звідкіля повертався, окрилений успіхом, що зустрівся з Горжієм, а потім навідався сюди, розмовляв з касиркою і зайшов у тупик. Скільки відтоді минуло часу? Більше двох тижнів. І все ж розслідування рухалось уперед: з'явилися нові відомості й докази. Отож, я недарма працював, хоч іщось випало з уваги, вельми суттєве, але його помітив слідчий. Я був упевнений, що Великошич провадить пошук паралельно у якомусь іншому напрямку. Відчував, що наші стежки однаково перегнуться, якщо я обрав правильний шлях.

Без сумніву, злочинець у місті і вже наляканий, нервує. Тепер один необережний крок з його боку — і кінець: викаже себе.

Коли б знав Кедровський, які відшукались факти через вісімнадцять років, втратив би сон і спокій.

— А, ось де ти, — Великошич опустився поруч, кладучи на лавку білий захисний шолом. — Доповідай. Поспішаю у Гуньку, з греблі впав трактор у ставок, і втонув механізатор.

— Горжій запам'ятав з тієї торби з коштовностями кульчики. Вчора прийшов до мене. У фотографії Будинку побуту впізнав їх на одному знімку. Та жінка виявилася матір'ю Мошняк.

— Теща ковбасника?

— Еге. Мошняк удома не застав, не ночувала. Сьогодні вранці повернулась. У сорок п'ятому році Спиридон на різдво купив Соломії кульчики, а на честь Перемоги перстень. У кого — не знає. Ніколи не виїздив з міста. Напевне, придбав не тільки їх. Мошняк не признається. Вона — дочка поміщика Нестеровського. Жива поміщиця. Аж не віриться.

— Не заздрю ковбаснику, — похитав головою Великошич. — Чому не ночувала вдома?

— Після викрадення в мене образка до неї вночі хтось добирався: лапою хотів одірвати замок на віконниці.

— О! — Слідчий зраділо ляснув долонею по шоломі, мов по чиїйсь голові. — Купівля кульчиків і персня, намагання залізти в хату — найцінніше для нас. Спритник не на жарт затремтів. Образок його доконає.

— Я порадив Мошняк і надалі ночувати в знайомої.

— Вірно. А тепер, Арсене, візьми письмові свідчення Куртія, Горжія, матері Карпаня, Дубовенко, Шепети і Мошняк. Пора накопичувати матеріал на «спритника», — звівся, беручи шолом. — Ну, бувай! Не підвезу, бо чекає бригада.

Великошич поїхав. Я згадав, що не показав йому фотокартки матері Мошняк. Непоспіхом пішов додому. Зрозумів, що розслідування наближалось до кінця. Чомусь здавалось, що в Сергія Антоновича вже лежала в