Анатолій Іванович Сахно - Соло бунтівного полковника. Вершина

нас туди, куди ти відніс телевізор. Ми його викупимо назад. Обіцяю, що скупнику нічого поганого не зроблю. Розумію, за кілька годин тобі знову буде погано. Через ті-таки кілька годин уже сьогодні увечері лікар буде у нас. Зізнаюся: вона говорила, що буде тим краще, чим гірший стан буде у тебе. Тобі буде дуже погано, але тільки сам собі ти можеш допомогти. І врятувати своє життя. І наші з мамою життя. Бо ти в нас єдиний. А без тебе — який сенс жити?

Лариси в дверях уже не було. Вона тихо ридала у ванній кімнаті. Володька мовчав. Розумом він реально сприйняти слова батька не міг — заважав наркотичний туман. Але щось у душі, ще живе, ще не атрофоване й не вбите зіллям, ворухнулося, прокидаючись і щось згадуючи — добре, тепле, дитяче, лагідне, мамине.

— Їдьмо, — тільки й сказав Володька.

5

Шершун з дружиною і сином проїхали на своїй машині від дому недалечко, буквально на сусідню вулицю.

— Ось тут треба зупинитися, — сказав Володька, не звертаючись ні до кого, наче боячись промовити слово «тато». — Я схожу дізнаюся, чи він удома.

— А зателефонувати не можна? — запитав генерал.

— Ні, він на незнайомі номери не відповідає. Та й мене він, я впевнений, ще, слава Богу, по голосу не згадає.

— Я піду з тобою, — Шершун рішуче відчинив дверцята старенької «Тойоти».

— Ні, не треба. Підемо вдвох — не відчинить дверей. Ти, батьку, мусиш мені повірити, — розуміючи сумніви старшого Шершуна, наполіг Володька.

— Гаразд, іди, — твердо промовив генерал. — Ми з мамою чекатимемо тебе тут, доки не прийдеш.

Володька з’явився хвилин за п’ятнадцять. Удвох з якимсь чоловіком років сорока він ніс телевізор. Його обличчям струменів піт. Видно було, як Володьці важко, як йому погано. Після того, як телевізор помістили в багажник, Шершун витяг тисячу гривень і віддав їх чоловікові. Той, не сказавши й слова, швидко пішов.

Мовчки доїхали додому, вивантажили, занесли телевізор до квартири, увімкнули.

— Тату, я зараз прийду, — Володька підійшов до вхідних дверей.

— Ні, сину, ні! — знову Шершун — твердо. — Доведеться потерпіти. За годину прийде лікар.

— Коли прийде лікар, я вже повернуся, — Володька взявся за ручку дверей.

— Я зачинив двері на ключ. Вихід один — через вікно. Надіюся, ти не забув, що мешкаємо ми на десятому поверсі й унизу асфальт, а не море й не річка. Та й з периною там тебе ніхто не чекає.

Володька шарпонув ручку дверей, ще й ще раз, підскочив до вікна, відчинив. Лариса рвонулася було до сина, але Шершун міцно схопив її за руку й посадив біля себе на диван.

— Тату, мені погано, — завив Володька.

— Знаю, але терпи, синку, терпи.

— Не можу, тату, не мо-о-о-жу! — несамовито заволав Володька. — Я стрибну у вікно! Я правда — стрибну!

— Вова! — це Лариса чоловікові.

— Не чіпай, нехай стрибає, раз такий слабак. Слабак! — крикнув Шершун. — Слабак!

Таким Володька ще не бачив свого батька. Ніколи. Чомусь саме зараз він уявив, як генерал ходить по вагонах метро й просить милостиню. Володька сам особисто не бачив, але йому розповідали. І Володька так чітко уявив ту картину… Його рідний батько, якого він любить понад усе на світі, генерал-лейтенант Служби безпеки України — канючить милостиню, як останній бомж, ні, гірше — як фальшивий інвалід, як аферистка, що просить на похорон рідної матері, яка ще жива й здорова.

Різкий дзвінок у двері — наче крижаною водою усіх. Лариса підбігла до дверей, відчинила. До кімнати зайшла Катерина Зрубова.

— Ну, що тут у вас? — спокійно спитала. — Театр одного актора чи масова сцена? Слава Богу, бачу, що я встигла на початок фінальної частини, хоча до самого фіналу ще не дійшло.

Підійшовши до Володьки, що стояв біля відчиненого вікна, тихо промовила:

— Володю, я вже тут. Зараз усе буде гаразд. Підійди до мене.

І Володька слухняно підійшов.

6

Шершун із дружиною сиділи мовчки на дивані вже години зо дві. Що там у сусідній кімнаті, де усамітнилися Катерина Зрубова і Володька, подружжя не знало. Крізь зачинені двері чулося наче якесь бурмотіння, але далі нічого не можна було розібрати. Неспокій і хвилювання, що охопили генерала й дружину в перші хвилини після того, як лікар повела Володьку до кабінету Шершуна, поступово відійшли. З’явилася якась надія чи навіть упевненість, що тепер усе буде гаразд, усе лихе мине. Не хотілося думати, що так уже було не раз, коли надія приходила, та після спроб і поразок відступала, ховалася й зовсім зникала.

Двері кабінету відчинилися раптово: лікар вийшла, сіла в крісло.

— Я провела перший сеанс лікування. Хай це дивно після того, що ви бачили і що кілька годин тому коїлося з вашим сином, але саме перший сеанс — найлегший. Спочатку я зробила ін’єкцію препарату, що заміняє наркотик, потім з Володею поговорила, зробила ще один укол, тепер уже снодійного. Зараз ваш син спить. Тепер слухайте уважно, що треба робити далі.

Уже завтра ви, пані Ларисо, приїдете до мене в Кіровоград. Разом із сином, звичайно. Жити будете в моєї подруги, а на сеанси лікування — прошу до мене додому. Решту я розповім потім.