Анатолій Іванович Сахно - Соло бунтівного полковника. Вершина

— А якщо Володька не захоче завтра їхати? — спитала Лариса.

— Захоче. Він обіцяв. Недарма ж я спілкувалася з ним дві години. Лікування вже почалося, хоча я зрозуміла — воно почалося задовго до цього дня. Володька розказав мені багато. Згадав і ваше метро, пане генерале.

Почувши це, Лариса здивовано глянула на чоловіка.

— Боюся помилитися, — сказала Зрубова, — але одужання вашого сина почалося відтоді, коли Володя дізнався про ваше жебракування. У вас гарний син, шановні мої Шершуни. І в мене є надія. Хай вона не полишає в ці складні часи і вас…

Після поїздки до Кіровограда Лариса була небагатослівна. «Розмовляли й кололися. Тобто лікар колола якісь ліки», — так описала вона проведені там два тижні.

Володька майже весь час мовчав. Він змарнів, ще більше схуд, на запитання відповідав без роздратування, але коротко.

Нарешті, коли вдома були і батько, і мати, він, одягаючи куртку, якось сказав:

— Не думайте нічого поганого, але я хочу на певний час піти з дому.

— Що значить — піти з дому? — запитала мати.

— І що значить — на певний час? — це вже батько.

Володька вагався, а потім твердо відповів:

— Нічого поганого не думайте. У мене є дівчина. Вона гарна, незвичайна дівчина, і мені подобається. Її звати Міла. Вона знає, що я наркоман, — він зам’явся. — Що я був наркоманом. Але, мені здається, вона мене кохає. Можливо, я її теж. Не турбуйтеся, все буде гаразд. Я вам зателефоную.

Лариса хотіла щось було сказати, але генерал жестом показав — «мовчи».

Володька пішов. Лариса присіла на краєчок дивана й благально дивилася на чоловіка.

— Усе нормально, Ларисо, усе буде гаразд. Я знаю ту Мілу. Хороша дівчина. Хай.

— Як це — знаєш? Ти мені нічого не говорив!

— Якби я все тобі розповідав, був би вже без коханої дружини. Я ж тебе бережу. Ти ж у мене найкраща у світі.

Шершун підійшов до дружини, сів біля неї, обняв за плечі, притягнув до себе. Так вони сиділи довго-довго. Мати й батько, які рятували свого сина. І у яких надія на порятунок дедалі міцніла. Попри те, що гинула вона, та надія, вже не один раз.

Лариса Левківна Шершун ледве почула крізь завивання пилососа дзвінок мобільного. Точніше, не дзвінок, а мелодію Бетховена, яку в її телефон одразу після купівлі ввів чоловік. Лариса подивилася на незнайомий номер, що висвітився у віконечку мобільника, й натиснула на кнопку.

— Алло, Ларисо Левківно?! — у слухавці звучав стривожений голос Міли — дівчини їхнього сина.

— Так, Міло, — Лариса занепокоїлася. З дівчиною Володьки його батьки хоч іноді й спілкувалися, але здебільшого з власної ініціативи. Міла ж зателефонувала Ларисі Левківні вперше.

— Володі погано. Йому дуже погано. Я боюся. Здається, він помирає, — майже кричала вона.

— Що? Що сталося?

— Не знаю. Я зайшла у квартиру, а він качається на підлозі, кричить і корчиться від болю. Що робити? Я зараз викличу «швидку допомогу».

— Ні, не треба!

— Не треба? Ви мене не зрозуміли: Володя помирає!

— Я сказала — не треба, — наполегливо повторила Лариса Левківна. — Я зараз зателефоную батькові, й ми хвилин за двадцять будемо у вас.

— Так він же за цей час може померти!

— Не помре, — спокійно, як тільки могла, відповіла Лариса Левківна.

Коли генерал Шершун із дружиною зайшли до кімнати, Володька й далі качався на підлозі, тримаючись однією рукою за серце, другою за живіт. З рота, пінячись, витікала слина, якою вже замастив майже весь килим.

Володька вив, очі його закочувалися під лоба, обличчям пробігали страшні судоми.

— Чому, чому не можна викликати «швидку»? — Міла зверталася більше до Лариси Левківни, немов чекала саме від неї розуміння й співчуття.

— Бо лікарі тут не допоможуть, — замість дружини відповів генерал. — Те, що зараз робиться з Володькою, є наслідком його малодушності. Він не витримав і знову попробував наркотик. Його корчі — це і є наслідок збою в кодуванні. Якщо зараз його організм витримає, то житиме. До наступного разу. Точніше — до останнього разу. Бо двічі таке навантаження серце не витримає. Його серце. Я вже не кажу про наші.

Володька наче почув батькові слова. І не лише почув, а й зреагував на них. Він повернув голову туди, де стояв генерал, і їхні погляди зустрілися.

— Тату, це кінець?

— Не знаю, сину, — спокійно відповів Шершун. — Як Бог дасть.

— Здається, трішки попустило, — Володька лежав нерухомо, судоми потроху затихали, піна вже не текла. Він перевів погляд на Ларису Левківну.

— Мамо, і ти тут? — по щоках Володьки покотилися великі рідкі сльозини. І враз таке дитяче й майже нечутне: — Я більше не буду…

Міла кинулася до Володьки витирати обличчя рушником. Вона гладила його волосся й притискала голову до своїх грудей.

— Володечко,