Анатолій Іванович Сахно - Соло бунтівного полковника. Вершина

я все-таки вступила до інституту, а там — ті самі проблеми, що й у школі. Щоправда, обідраною вже не ходила. З однією подругою в ресторан улаштувалися — вечорами мили посуд, прибирали. Трішки прибарахлилися. На мене почали задивлятися працівники ресторану, потім і відвідувачі. Пропонували переспати. Але я вже знала, що просто так не віддаватимуся. Тим більше, не траплявся мені такий тип, як оце ти, щоб серце забилося, щоб бажання аж в очах іскрилося.

— Угу, я вже й тип…

— Вибач, але я в хорошому розумінні. Це зі мною вперше, щоб отак — щиро і з любові.

— Що?

— Та то так, прохопилося. Як кажуть росіяни — опечатка.

— Ну, гаразд, наговорила ти тут сім мішків гречаної вовни, та й ті неповні. Дивися, а то я й повірю. Хоча, якщо чесно, то повірити хочеться.

Володька акуратно звільнив руку з-під голови Міли, підвівся й мовчки пішов до ванної. Міла залишилася лежати. їй так не хотілося, щоб цей хлопець ішов! Вона навіть на якийсь час забула, що виконує завдання — відповідно до домовленості з генералом.

За кілька хвилин Володька визирнув із ванної кімнати, почав одягатися. Руки його тремтіли, він ніяк не міг потрапити в штанину, довго застібав ґудзики. Нарешті сяк-так одягнувшись, повернувся до Міли, яка й далі ніжилася в ліжку.

— Міло, вибач, але мені треба терміново йти. Справи.

— Ага, справи. Давай, біжи, твої бариги вже чекають не дочекаються.

— Міло! — Володька почервонів. — Як ти не розумієш?!

— Та розумію, чого там. Яке я маю право тебе затримувати? Хто я тобі? Дівчина на певний час. Бувай.

4

До кімнати Володимира Дмитровича зайшла Лариса — дружина. Сіла навпроти чоловіка. Мовчали. Уже не один місяць розмова в подружжя єдина — як врятувати сина. Усе, що вони робили, не допомагало. Володька наче здурів: ні вмовляння, ні погрози, ні лікування на сина не впливали. Він ставав нахабнішим, агресивним, злим та некерованим. І тільки завдяки зв’язкам батька закінчив академію. Завдяки тим-таки зусиллям старшого Шершуна Володьку перевели в запас СБУ «в зв’язку з підірваним здоров’ям», і він тепер тинявся вулицями, притонами, спілкувався з баригами, шльондрами, дрібними шулерами та іншими покидьками.

Якось, прибираючи у квартирі, Лариса помітила, що з поличок у серванті зникли кришталеві вази, фруктовниця та інший цінний і красивий посуд. Питання, де те все поділося, не виникало. Тоді вона приховала це від чоловіка. Але коли з квартири зник телевізор, приховувати далі факти зникнення речей було неможливо.

Володька не ночував удома вже кілька днів. Де він вештався, у кого був, з ким — не знав навіть батько, хоча іноді деякі спроби дізнатися робив. Цього разу генералові з’ясовувати нічого не довелося. Володька з’явився сам, у доброму настрої, збуджений, намагався жартувати, щось розказував, розмахуючи руками, бігаючи кімнатами й щось наче шукаючи. Батько піймав його за руку, міцно стис і наказав:

— Сядь!

Дивно, але Володька послухався, сів у крісло. Лариса підвелася з дивана, стала у дверях.

— Сину, — твердо почав Шершун, — ти зараз в ейфорії, чи як там у вас називається — в кейфі. На це боляче дивитися, але говорити про якісь моральні аспекти твоєї поведінки ми зараз не будемо.

За кілька місяців ти перетворився з хорошого розумного хлопця, відданого й ніжного сина на чудовисько, монстра, негідника, злодія. І винен у цьому не ти. Винен у цьому всьому особисто я. На сто відсотків — я. Не тому, що ми з мамою приділяли мало уваги твоєму вихованню: ти ріс добрим слухняним хлопцем. А тому, що я генерал спецслужби, керівник підрозділу, що бореться з наркобізнесом, а ти мій син. Я тобі раніше цього не говорив, просто боявся. Боявся й собі в цьому зізнатися. Але тепер визнаю й зізнаюсь, хоч мені це боляче. Тебе на голку посадили мої вороги. Якби не я, до тебе цим покидькам не було б і діла. Але я наступив їм спочатку на хвоста, а зараз узяв за горло. Вони знають, що мене ні залякати, ні купити. І ось вони вдарили в найболючіше місце, загнали ножа у самісіньке моє серце. Вони посадили на голку тебе. Як це сталося, чому ти виявився неготовим і не послав їх відразу на три букви — не знаю. Мабуть, і тут я винен, що належно не підготував тебе до життя, в якому правлять підлість і злочинні гроші. Так, ти не був готовий, і тому твоєї вини в цьому немає.

Ми з мамою намагалися виправити становище, рятували тебе всілякими способами. Та ти ж знаєш, спочатку й сам допомагав нам, щиро бажаючи позбутися тієї напасті. Але наркоманія — це хвороба. Тяжка хвороба. Можливо, одна з найтяжчих у світі. У тебе, точніше у нас, є чи не найостанніший шанс. Я знайшов того, хто зможе тебе врятувати. Це і лікар, і філософ, і справжня людина в одній особі. Сильна людина. Вона (а це жінка) врятувала не одне життя. У тому числі позбавила залежності від наркотиків найстаршу дочку нашого Президента й ще з десяток дітей наших народних депутатів, міністрів, працівників президентської Адміністрації та деяких інших високих чиновників. І не лише їхніх дітей, а декого з них і самих.

Шершун зробив паузу. Мати й син мовчки чекали. Раптом тон і голос Шершуна змінилися. Він, той голос, наче здригнувся, обм’як, затремтів.

— Спробуймо, синочок? А?

Це «А?» прозвучало так, наче в ньому — остання надія, останній шанс, остання краплина батьківської сльози.

Пауза — і знову голос твердий і впевнений.

— І почнемо з того, що ти зараз поведеш