Олег Богданович Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

На склепінні намальовані руки, Безліч рук у сутінках, Хмара людських долонь, і більше нічого, Жодних інших знаків. Ніхто вже не скаже, Чи то несмілі, тихі, темні люди, давно померлі, чинили Обряд, чи ворожили, чи лишили ті відбитки У розкоші натхнення; але крізь безодню часу ці обережні Власноручні підписи стали наче запечатаним Посланням: «Гляньте: ми теж були людьми; ми мали руки, не лапи. Вітаємо Вас, людей з мудрішими руками, наших наступників, У прекраснім краї; натіштеся ним досхочу, його красою, і сходьте, І хай вас заступлять; бо ж і ви люди». Сіра погода
Справді, давніше за людину і за всі ті проминулі віки, Прибій Тихого і досі бадьоро бухкає у вичовганий                                            гранітний бубон; Тим часом бурі немає; і птахи мовчать, немає пісні;                                              ніякого надміру; Нічого яскравого, чогось темного; Ані захвату, ні горя, жодної постаті, сонячний зуб оповитий хмарою, і життя не вимагає чогось ліпшого, аніж камінь. Всі бурхливі можливості часу обмежені. Пристрасті виживання, насолода, Любов, гнів і біль, і спрага пізнання, усе зависло У захмаренім світлі, позачасовій тиші, відчуваєш глибше — Не серце чи нерви природи, лоно чи душу, А саму кістку, незворушну білу кістку, довершеність. Віддалена злива
Наче плакальниці, загорнені до п’ят, Високі стрункі грози ступають на тлі сірої хмари                                                    по далекім обрії. Океан зеленіє, де впливає ріка, Глухо-сірий поміж мисів, пурпуровий, де діви ступають. Що хочуть вони? Кого оплакують? Чийого героя урна з прахом ховається у їхніх шатах? Діви з роду Титанів одна по одній величаво Несуть ніжно жалобу у серці, красу поразки. Вогонь на горбах