Олег Богданович Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

Оленів несло, як те опале листя Попід димом ревучої хвилі палаючих чагарів; А що вже казати про менші пропащі життя. Краса не завжди мила; вогонь був прекрасний, Страх оленів був прекрасний; і коли повернувся я На чорні схили, вже як вогонь пішов далі, орел Сидів на шпичаку обгорілої сосни, Зухвало ситий, огорнувшись у бурю своїх рамен. Здалеку прибув на щедрі лови, Вогонь став йому загоничем; небо було немилосердно Синє, а горби немилосердно чорні, Розкошланий птах, Розморений немилосердно поміж них. Я подумав: болюче воно, але справді — Лихо, що прикликає орла з небес, краще ніж милосердя. Птахи і риби
Щожовтня мільйон дрібної риби суне до берега, Осідає в гранітному узбережжі Своїм законним правом: який банкет для морського птаства. Який відьомський шабаш крил Захмарює темну воду. Важезні пелікани гу-ухкають, наче ті Йовові коняки, З неба пірнають, баклани Чигають довгими чорними вовками попід водою У зеленавій сутіні. Вищать чайки, Безтямно заздрі і злісні, усе кленуть і шматують. Що за пожадливість! Яка бездонна утроба! юрба — Майже людська — оці чисті пташки! — так наче хтось сипнув золота під ноги. Та навіть ліпше від золота, Бо їстівне: і хто в оцій оргії дикого птаства пожалкує за рибкою? А ніхто. Право і милосердя — То людське, воно не стосується ані птахів, ані риби,                                           ні вічного Бога. А однак — оглянься, перш ніж піти. Крила і жадання, з’їджені хвилями рифи, спалах малька У постійнім страху мученицької смерті — Доля людини і їхня — і острівні скелі, і безмежний океан,                                                         і Лобос Бовваніє понад затокою: вони ж прекрасні? То їхня сутність: не милосердя, не розум, не доброта, лиш краса Бога.. О прекрасна скеле