Олег Богданович Лишега - Поцілунок Елли Фіцджеральд

«Нелюбі мені власні вірші, жоден рядок, жодне слово. Оті бліді й крихкі олівці вічно хочете вловити Хоч вигин стебла, чи шиї пташки, Що заклякла на галузці, розмаяна проти ясного неба. Оті надтріснуті тьмяні свічада, вічно ловите лише Одну барву, один миттєвий спалах з усієї краси світу. Невдатний мисливче, оті кулі з воску, Та лев’яча краса, крила дикого лебедя, буря крил». — Цей дикий лебідь-світ не здобич для ловця. Ліпші за твої кулі не поцілять білі груди, Ліпші за твої дзеркала тріскали у полум'ї. Хіба так важливо, що не… любиш себе? То хоч Полюби свої очі, годні бачити душу свою, годну Почути цю музику, цей грім крил. Полюби дикого лебедя. Човни в тумані
Розваги та манери, сцена, мистецтва, танцювальні піруети, солодкі голоси музики, зачаровують дітей та не звеличують; лише гірка справедливість творить красу; розум пізнає, визрівши. Раптовий подих туману заслонив океан, Хлипання моторів блукало там, неподалік — і камінь долетить — поміж скель і мряки. Одна по одній виринали тіні з таїни, примарні рибальські човни, слід у слід, тримаючись стрімкої скелі, тою тісною стежкою поміж підступною мрякою і піною на прибережнім граніті. Один по одному, за ватажком, шестеро вже проповзли, з мряки знов у морок. Схлипи моторів приглушені туманом, терплячі і обережні, огинаючи півострів, знов до буїв у гавані Монтерей. Пелікани летять, як вони тішать око: політ планет не такий величний; всяке мистецтво блякне супроти первинності істот, що пораються собі поміж рівних їм Стихій. Руки
У печері тісної ущелини біля Тасаяри,