Борис Левандовський - Байки проти ночі

— Дивися й мотай на вус, — сказав один із робітників у заляпаній шпаклівкою робі (його імені Влад ще не знав), якому доручили провести з ним інструктаж. Від цього «дивися й мотай на вус» Влад ледь не пирснув. Але чоловік саме нагнувся до відра з водою, де в піні від шампуню плавали дві заслинені поролонові губки.

— Завжди треба починати з даху, — губка шльопнулася над тим місцем, де сидить водій, обляпавши Влада мильною водою. — Ясно?

Влад кивнув.

— Потім танцюєш униз. Коли дійдеш до фальшборту, відкрий двері, щоб помити пороги, до коліс приступай у кінці. Потім зі шланга. Дерзай…

Інструктаж зайняв рівно п’ятнадцять секунд.

Миття — понад годину. До кінця роботи у Влада жахливо нили плечі й спина, особливо спина, а сам він нижче пояса був мокрий до нитки. Майстер зміни, який проходив повз нього, сказав, що якщо Влад буде так повільно валандатися з кожною тачкою, то дрібні клієнти чекати не стануть, тому що мийка тут — лише необов’язковий доважок до основного сервісу. Мотай на вус, хлопче.

Але, на його щастя (хоча як на це подивитися), форд-ескорт виявився єдиною машиною, що мала потребу в душі. Як пояснив майстер зміни, зазвичай за день у них буває до десяти, іноді до п’ятнадцяти й навіть до двадцяти, а сьогодні просто день невдалий…

«І… наступного разу принеси гумові чоботи», — додав він, глянувши на Владові ноги.

Його ще двічі посилали за горілкою у невеликий магазинчик, розташований стратегічно вигідно — прямо через дорогу від воріт автосервісу, а потім, нарешті, на півтори години раніше відпустили додому. Так минув його перший робочий день.

Цей тиждень був особливо важким, але поступово Влад почав втягуватися. У якомусь сенсі мийка машин навіть почала йому подобатися.

Початковою точкою відліку в красі його кар’єри на СТО став момент, коли один із клієнтів, чию машину він щойно вимив, запропонував чайові (як правило, клієнти платили в касу, зокрема й за додаткове обслуговування). Владу й на думку не спало відмовлятися (гордо задерши підборіддя): він щодня спостерігав, як автослюсарі користалися з будь-якої можливості опустити купюру-другу собі в кишеню, дотримуючись незмінного принципу сфери послуг. Тому навіщо корчити з себе клоуна?

Але перший крок до свого ганебного вигнання він зробив сам. Через день або два йому спало на думку, що заглянути в бардачок чи під сидіння, — це зовсім невеликий гріх. Тобто взагалі не гріх: просто подивитися, що кладуть туди люди, які можуть викласти за усунення маленької подряпини на дверцятах або крилі більш ніж місячну пенсію його батьків. Кому від цього буде гірше? Ну й… оскільки чайові явно не квапилися перетворюватися на правило, стильні сонцезахисні окуляри з вузькими димчастими стеклами йому аж ніяк не могли здатися зайвими до наступного літа.

Потім був маленький калькулятор «Соні».

Іноді траплялися гроші — переважно дріб’язок. Але одного разу йому аж дух забило, коли він побачив п’ятсот доларів, що випиналися, як розкішна закладка, з дорожнього атласу, визираючого з-за дверцят бардачка. Це трапилося за день до того, як його зловили на гарячому. Одну із сотенних купюр Влад акуратно витяг двома пальцями; іногородній номер джипа-черокі мав магічно підбадьорливу дію.

Дурний прокол. І сталося це з його вини. Утім, десь на підсвідомому рівні Влад давно зрозумів, що ідилія не може тривати вічно. І перед ним два шляхи: або зупинитися самому, або рано чи пізно його хтось викриє (і добре, якщо це буде хтось зі своїх).

Він вирішив сумлінніше досліджувати простір між передніми сидіннями, бо йому здалося, наче… добре, з певного часу він просто не пропускав жодного затишного містечка, в яке можна було запхати хоча б носа, ось так. А те, що він при цьому примудрився якимось незбагненним чином зачепити ліктем клаксон, було просто бісовою невдачею. І цим привернув увагу директора, який крутився неподалік, та ще й застряг у салоні з виставленою назовні задницею, панікуючи й обливаючись літрами поту. А той просто поманив його пальцем, запрошуючи пройти за ним у конторку.

— І багато встиг? — не чекаючи, поки Влад відповість, директор зайнявся якимись паперами в себе на столі. — Геть!

Просто лоханувся.

Що ж, він і не збирався перейматися такими дрібницями (особливо, якщо не повертатися до принизливого епізоду в конторці), зовсім інша річ — як сказати про це батькам. Змовчавши про деякі деталі, звісно. Сотня з джипа-черокі, звичайно, налаштовувала на оптимістичний лад, даючи відтягнути на якийсь час неприємний момент… і взагалі, чому б не підшукати за цей час іншу роботу, так? І все крито.

Та тільки ідея нової роботи Влада не надто надихала, принаймні зараз. Йому потрібен тайм-аут.

Із такими думками він повертався того дня додому. Десь уже на підході до будинку Влад спохопився, що нічого не придумав з пакетом, у якому був його змінний одяг і пара гумових чобіт. Зазвичай він залишав це в шафці на роботі. Але роботи більше не було. Пройшовши кроків двадцять, Влад знайшов вихід, на його погляд, цілком доречний за таких обставин — пожбурив вміст пакета в найближчий сміттєвий контейнер. Тепер він може, як і раніше, не брати із собою нічого вранці, крім обіду, коли буде… хі-хі, йти на роботу.

Потім він згадав, що повернеться додому значно раніше ніж зазвичай. Це може викликати непотрібні запитання. Згорнувши пакет і засунувши його в кишеню куртки,