Борис Левандовський - Байки проти ночі

Його знову охопило те злегка вже призабуте відчуття, коли він прогулював заняття в школі. Воно було цілком особливим і приємно лоскотало нерви холодними пальцями, як гітарні струни; і лише посилювалось від того, що ніхто не знав, чим він займається. Відчуття подвійного життя.

Влад ніколи особливо не цікавився грою на автоматах: по-перше, у нього вкрай рідко водилися кишенькові гроші, а по-друге, він вважав такий спосіб їх тринькання надто дурним (значно приємніше було їх витратити на щось більш… відчутне, мабуть; наприклад, на пляшку пива, якщо був упевнений, що запах устигне вивітритися до приходу додому, або' на цигарки, але з тією самою умовою). Але цього разу в своїх безцільних блуканнях по Львову, помітивши павільйон залу ігрових автоматів, вирішив зайти. Часу він мав ще понад годину, а знову здобутий статус подвійного життя сприяв певному плюралізму поглядів.

І, що, мабуть, найважливіше — у нього були гроші.

Він дав собі слово, що за жодних обставин не буде грати, і переступив поріг, не підозрюючи, що менше ніж через сорок хвилин станеться його цілковите навернення в нову віру.

Приміщення гуділо від передзвону і клацання численних ігрових пристроїв, розставлених по периметру вздовж стін: рулеток, покерів, одноруких бандитів та інших вигадливих штукенцій для витягання грошей з кишень тих, хто прийшов із наміром їх поповнити, — за рахунок тих, кому щастило менше. Дивно вписуючись у гул голосів, звучала попсова музика; у сизо-тютюновому повітрі витав дух пива й азарту. І тільки люди здавалися нереальними, як персонажі якогось дійства, що відбувається уві сні. Для Влада це був крок на терра інкогніто.

Якийсь час (він дуже скоро відкрив для себе, що тут час летить у зовсім іншому темпі, ніж у зовнішньому світі) Влад спостерігав за грою відвідувачів, переходячи з одного місця на друге. Поки нарешті його увагу не привернули автомати типу «покер», що здавалися Владу найцікавішими і створювали майже непорушну ілюзію впливу гравця на кінцевий результат. Зрештою, він подумав, що не буде нічого страшного, якщо трохи пограє сам.

Наступний етап можна було б назвати прозрінням. Таке трапляється, коли людина раптово приходить до тями й розуміє, що не може толком визначити, скільки минуло часу, й чітко згадати свої дії. У такій ситуації, мабуть, не раз опинявся Бостонський Душитель. «Якого чорта я тут роблю?» — подумав Влад, коли глянув на годинник і зрозумів, що мав бути вдома дві години тому. При цьому він не зумів би точно сказати, скільки разів уже встиг змотатися в обмінний пункт, щоб поміняти чергову дозу доларів. Він із жахом підрахував, що сотня баксів не просто значно втратила у вазі — вона танула просто на очах: на цю мить у Влада залишалося сорок п’ять доларів… лише сорок п’ять! А скільки разів він говорив собі: «Ну, ще разок і все», перш ніж знову збігати до обмінника? Цього просто не могло бути. Це неможливо. Але це було саме так. Пам’ять знехотя, клаптями почала повертатися до нього, як до хворого на амнезію. Боже, що він наробив!

Але й це ще було не все. Попри розпач, попри страх неминучості того дня, коли він повинен буде принести гроші додому (або розповісти правду про те, що його вигнали з роботи без виплати всієї зарплатні), попри нудотне відчуття даремно витрачених грошей і жалість до себе Влад уже точно знав, що завтра прийде сюди знову. І знову, і знову…

Він почав приходити щодня, часто простоюючи надлишок лімітного часу з абсолютно порожніми кишенями і спостерігаючи за грою інших. Через кілька днів Влад уже знав в обличчя постійних членів місцевого клубу, які «сіли на кнопку» (так він охрестив їх для себе), але зійтися з кимось близько не прагнув. Вони теж не виявляли ініціативи. Тут порушенням етикету вважалися інші речі.

Від швидкого (і, здається, неминучого) краху Влада врятувала лише вимушена міра брати із собою строго обмежений запас грошей, а постійна присутність удома матері страхувала від того, що, програвшись дощенту, він не кинеться за ними серед білого дня. У вихідні було складніше, але він зумів це якось перебороти.

Одного разу йому пощастило вийти на подвоєння «фулл хаусу», що випав п’ять разів поспіль, навіть вистачило розуму не зариватися і скинути виграш у кредит. Це був єдиний раз, коли Влад повернувся ввечері додому, маючи в кишені більше, ніж уранці. Точніше, взагалі щось маючи. Якось гравець, із тих, хто постійно крутиться в залі, зазначив (трохи порушивши місцеві правила гарного тону), що головна проблема в грі Влада — дріб’язковість, тому він намагається надто багато вичавити з автомата і, як правило, «згоряє», зате не бачить по-справжньому гарних моментів.

День X наближався, а Влад досі не знав, що робити. Навіть прихований страх не завадив двом тижням злитися в суцільну смугу гри (дзинь-тринь… тринь-дилинь), яку переривали лише поодинокі моменти прозріння.

Потім настала субота, коли він відніс останню заначку, що залишилася від сотні. Розв’язка мала відбутися в понеділок, максимум на день-два пізніше, якби Влад вигадав якусь відмовку.

Він зайшов у зал і попрямував до автомата, на якому грав найчастіше, — не те, щоб Владу на ньому більше щастило, просто подобалося його розташування у кутку. Він не плекав надій. Ні, справді, навіть не сподівався. Це була гра — його Гра.

І тоді почув голос.

Коли Влад проходив повз великий сірий будинок пошти, йому на обличчя впали перші краплі дощу. Перехожих на вулиці помітно поменшало. Завернувши на вулицю Коперника, Влад сповільнив крок. Краплинний десант, що дедалі рясніше падав з неба, його не хвилював.