Володимир Кільченський - Вітри сподівань

Іван піддав попід боки Камертону, та все ж не виривався наперед, дивуючись вправності куховарки. Зробивши широке коло лугом, Зофія, стишуючи ходу Клясики, перейшла на легкий поступ і, коли Іван порівнявся з нею, зі сміхом мовила:

— А ти, Стасе, гадав, що, окрім прислуговувати панам, я ні на що не здатна?

Іван, засміявшись, відповів:

— Зофіє, я взагалі нічого про тебе не гадав. Мене життя зім’яло, ще коли пани Важинські пішли на дно озера і мене потягли за ними. Та Бог дав — живий нині!

Вона сумовито повернулася до нього і невесело мовила:

— А я була найкращою в мого пана Лащинського… Та не повернувся він з-під Збаража, навіть не привезли його поховати. Кинули напівживого, втікаючи від холопів.

Іван мовчав, а вона, зронивши сльозу, каже:

— Молода пані Стефанія посумувала, але не забула помститися за його прихильність до мене: віддала мене в дім ката.

Вони зупинились поміж величними березами, і Зофія додала:

— Моторошним стало життя моє, ледве не покінчила з ним. Та де об’явились твій пан Генрик, а з ним і ти…

Іван спантеличено поглянув на Зофію і, обвівши поглядом обрій, вимовив ні до кого:

— Вечоріє вже, час до маєтку, мене ще Багряний чекає, на волю проситься… Поганяй коней.

Зофія, кивнувши головою, знову помчала на своїй Клясиці вперед та, відпустивши повід, підняла вгору руки, і крик радощів вирвався у неї з грудей:

— Нієх зіє Зофія, воля моя!

Стишили коней біля хвіртки, та тепер уже Іван загорівся бажанням носитися на конях одне за одним:

— Зофіє, почекай тут, зараз Багряний буде виїзним… — і, засміявшись, докинув: — Побачимо ще, хто кого!

Вона помахом голови дала згоду, і вже через хвильку Іван на своєму Багряному з’явився у проймі хвіртки та, порівнявшись із вершницею, вигукнув:

— Не відривайтесь, Зофіє! Кращий кінь Важинських піді мною!

Коні з ходу перейшли на рись і понеслися лугом навстріч сонячному колу, що вже, не осліплюючи вершників, неохоче лягало за обрій, невідривно дивлячись на це надзвичайно гарне видовище буяння життя. Гадалося, що вершники мчать за ним, сподіваючись настигнути його до схованки за ближнім гайком. Уже в сутінках їхні натомлені коні наблизились до маєтку і неподалік хвіртки вони обоє спішились та посідали на пригорку, мислячи щось своє. Першим озвався Іван, сумовито сповістив, що він з Дареком виїздить на війну з військом Казимира, але обозним, звичайним їздовим. Зофія промовчала, а за хвильку вже зізналася, що через те і напросилася вигулювати коней.

— Не бачу у своєму житті радощів. Ти трапився і знову ця війна розлучає нас, а тут дворові пхаються, любощів від мене чекають… — з тугою в голосі зізналась вона.

Іван перейнявся смутком Зофії і мрійливо відповів:

— От якби я повернувся з війни… Не хочу паплюжити долю твою, тримайся за краще…

Поряд посилювалися пташині співи, зорі заблимали, чаруючи своїх споглядачів, і Зофія, наблизившись до Івана, поклала голову йому на коліна. Іван застиг, не чекаючи такої ніжності, а вона, примостившись зручніше, тихо попрохала:

— Стасе, не відштовхуй мене… Хоч трішки дай порозкошувати поряд з тобою…

Іван хотів звестися на ноги, але замісто того почав гладити руками її волосся, лице, і великий сум найшов на нього, пригадалася в Зофі! його кохана Марія…

Заходячи спати до своєї комірчини, Іван наткнувся на кадуб з водою і, чортихнувшись, вилаяв Штефана:

— Якого біса ти мені перепони ставиш? Ще раз так зробиш — розтрощу голову цим кадубом!

Той хотів щось сказати у відповідь, але, відчувши Іванову лють, лише кахикнув і затих, посапуючи у своєму кутку.

Так минув тиждень, і хури були вже на ходу, а пан Генрик мовчав. Іван з Зофією кожного дня об’їжджали коней, і дворова челядь звикла вже до їхніх вечірніх прогулянок, от тільки пан Генрик кожного разу, зустрічаючись зі своїм слугою Стасом, хитрувато погрожував йому пальцем. Іван при цьому сумирно хилив голову і, ніяковіючи, розводив руками.

Одного дня, по обіді, побіля головних виїзних воріт зупинилась карета і поштовий служник передав для пана Генрика якесь послання. Через якийсь час було вже відомо, що днями посполите рушення виходить на війну і від пана вимагають, аби він надав дві хури. Ще не знаючи про швидкий від’їзд, Іван збирався на об’їзд верхових коней, коли до нього зі щасливим виглядом наблизився Штефан, який почав здаля розповідати гарну для нього новину:

— Готуйся, Стасе, на війну вже йдеш. Годі тобі наших панночок розбещувати, гультіпако!

Іван стиснув кулаки та вирішив за краще змовчати. А після швидкої вечері він не встиг й отямитися, як побіля Клясики вже поралася Зофія, готуючи її до виїзду. Злостивий Штефан стояв, обіпершись на нижню половинку дверей стайні, та кинув навздогін двом вершникам:

— До заходу щоби коней до стайні! Опісля не впущу, пройди