Володимир Кільченський - Вітри сподівань

Зофія спочатку спантеличено ходила поміж торгуючих та, видячи позаду себе дужого Івана, безбоязно почала приглядатися до всього, що їм пропонували. Кошелі Івана наповнювалися городиною, плодами брукви, капустою та коренеплодами, та ще під руку — куль кропу з лавровим конаром.[41]

Зупинилися побіля торговця м’ясивом, і Зофія вибрала з кабанятини криж — м’ясник задоволено відчахнув шматок та, загорнувши його декількома лопушинами, вкинув у другий кошіль Івана. Добре завантажені кошелі вже нагадували, що час йти до однокінки, але Зофія ще заповнила свого козуба буханцями, лісовими брусницею, чорницею та журавлиною. Іван першим поспішав до воза, аби скинути тягар з обох рук, і, залишивши на возі кошелі, заспішив навстріч Зофії допомогти нести їй козуба. Вона з вдячністю віддала Івану свого козуба і, пригадавши, що не купила солодощів, зупинилася поруч парубійка, який улещував своїми приготуваннями люд, що сунув повз нього.

— Пане гендляре, житніх медяників та цукрових комелів відваліть на півзлотого! — приязно вимовила Зофія.

Той зиркнув на неї з-під чола і, швидко відчахнувши солодкий комель, обгорнув його чистою полотниною та сунув їй у руки. Зофія передала згорток Івану і, відрахувавши гроші, подала гендляру, і тільки тоді той приязно посміхнувся, переводячи очі з неї на Івана.

По дорозі назад вона вже перемовлялася з Іваном, обговорюючи вдалий торг. Він неохоче підтримував розмову, бажаючи скоріше доправити кухарочку до маєтку. Іван швидко допоміг занести до куховарні покупки і заспішив до виходу, ледве не впавши, перечепившись на порозі. Почув позаду глузливий смішок Зофії, але кидати якесь слово у відповідь не було бажання.

Побіля стайні сидів Штефан, неначе чекаючи на повернення Івана, і з якоюсь досадою кинув у його бік:

— Довгий час торги вели, буцімто цілу хуру провіанту гарбали! Коня би пошкодував!

Іван поглянув на Штефана і, махнувши у відповідь на закиди рукою, почав розпрягати коня. Відвідуючи трапезну для челяді, Іван запримітив, що, коли він був там, Зофія ніби ненароком виходила з куховарні, оглядаючи трапезну та наводячи в ній лад. Харчуватися тепер Іван ходив сам, без стайничих, і його потішала поведінка Зофїї щодо своєї особи. Тепер вони двічі на тиждень виїздили на торги і заприязнилися, немов здавна знали одне одного. Іванові раз на тиждень доводилося виїздити й до Варшави з паном Генриком у його справах по маєтку, виконуючи свої повинності.

Буваючи у Варшаві, пан Генрик завжди болісно сприймав події, які відбувалися в сенаті і в усій Речі Посполитій. Після чергової подорожі, пан примостився поряд з Іваном і, видихнувши, важко мовив:

— Гине, гине, Річ Посполита… В сеймі чвари, король уже для шляхти — не король. Війна зі схизматиком Хмельницьким на порозі…

Іван мовчав, легенько підстьобуючи коней, а пан гнівно вів далі:

— Король збирає посполите рушення до війни, а йому докоряють. Невдатний цей Ян Казимир, нікт кров пролити за ролю[42] свою!

Вже наближаючись до свого маєтку, пан Генрик стурбовано глянув на Івана і промовив:

— Кожний оддані[43] поляк повинен йти на війну, захищати віру, Папу Римського від дикунів, схизматиків, холопів.

А після вечері Генрик запросив до себе Івана і, не довго гадаючи, мовив:

— Ти обмаль часу прислуговуєшся в маєтку. З кожного маєтку йдуть на війну… Бронко мій на небесах, підеш з посполитим рушенням в обозі від нас, Дралєвських.

Іван слухав, схиливши голову, не сміючи суперечити панським намовлянням. Він дізнався, що десь за тиждень-другий їх з Дареком з двома хурами відряджають до війська.

Тепер до головних повинностей додалося багато інших турбот. Готували дві хури, переробляючи їх зі старих гарб.[44] Огрядний Дарек поспіль пихтів, немов ковальський міх, але під прискіпливими поглядами Івана та Штефана підсобляв, обливаючись потом. Кидали роботу ще задовго до вечора і, викупавшись у річці за огорожею маєтку, поспішали вечеряти. Після вечері Іван ще встигав зробити виїзди на верховому коневі пана Генрика — Камертоні та молоденькій Клясиці. Потім, майже вже в темряві, виводив Багряного та мчав учвал лугом, пригадуючи козацькі перегони.

Одного вечора Іван затримався у трапезній і біля нього зупинилася Зофія та, благально глянувши, попрохала:

— Іване, візьми мене увечері на вигул коней. Я добра вершниця, зможу вигулювати Клясику, пан дозволяє… Я попрохала в нього.

— Дозволив, так вигулюй. Чекаю на тебе побіля стайні, не барися! — мовив Іван і вийшов з трапезної.

За якийсь час Зофія вже причепурювала Клясику, й Іван допоміг їй сісти в сідло, а сам заскочив на Камертона. Штефан не встиг вимовити щось заперечливе, як двоє вершників уже були побіля задньої хвіртки. Справді, Зофія чудово трималась у сідлі і вже за якийсь час, призвичаївшись до Клясики, припустилася їхати клусом.

— Тобі не куховарити потрібно. Гарно тримаєшся. Не розумію — де тебе навчили цій справі? — кричав на ходу Іван.

А Зофія, побачивши інше ставлення до неї Івана, перейшла на чвал і, вирвавшись наперед, гукнула:

— Спробуй ще наздогнати найкращу